11.2

Драгомир
— Пророцтва завжди можна трактувати по-різному, — промовила Центавра. Її голос різав повітря, але в ньому я відчув той самий страх, що переслідував мене.   — І Драгомире, Еран має рацію. Це не може бути співпадінням. Пророцтво двічі не пророкують. І зрадник… Хто зрадник? У кого які ідеї?

Я зібрав сили, аби відірвати погляд від столу і подивитися на Центавру. Яка натякала що зрадник це або Аврелія, або той, хто не серед нас. Той що теж мав приїхати сюди, але не приїхав…

— Ти знаєш, що це не просто ворог, — тихо промовила вона. — Це хтось із нас. Хтось, хто знає всі наші таємниці. Зрада вже серед нас. 

— Центавро, припини, ми не можемо нічого стверджувати, поки не матимемо підтвердження. Веніамін - наш друг. Якщо він не приїхав, то має на це поважні причини.

— Так, Веніамін наш друг. А як щодо версії Ерана? Що це все підлаштувала Аврелія!

Ці слова вдарили по мені, немов лезо. Якби я міг це заперечити… Але я не міг. Глибоко в душі я відчував, що Аврелія не винна, що вона хоч і стала учасницею цих подій, та є у ролі жертви. 

Еран встав зі свого місця і підійшов ближче.

— Якщо це правді вона, то ми повинні діяти негайно.

Я обвів поглядом кімнату, і відчув, як щось важке облягло мене зсередини. Невідомість, сумніви, підозри. Вони всі були тут, між нами.

— Нікому не можна довіряти, — нарешті сказав я, і сам відчув, як важко мені вимовити ці слова. Я підійшов до вікна, вдивляючись у темряву за ним. — Якщо це пророцтво здійсниться, то нам усім кінець. 

Я не договорив. Не було сенсу. Всі ми знали, що станеться, якщо ми програємо.

Тиша знову огорнула нас, важка й липка, як перед бурею. В голові роїлися думки: хто міг би це бути? Хто той, хто зрадив? Бо це точно не Аврелія і не Вініамін, хоч усе вказує на них, та я не вірив.

— Почнемо з того, хто виграє від цього найбільше, — нарешті промовила Центавра. Її голос був як гострий клинок, що розтинає морок. — Ми з’ясуємо, хто може стати тим “він”. І знищимо його, перш ніж він знищить нас.

Я продовжував дивитися у вікно, намагаючись знайти відповіді в темряві за ним. Відчуття невідворотності стискало мої груди. Помилки не можна допустити. Ми повинні діяти швидко, бо пророцтво вже почало збуватися.

— Тоді не гайте часу, — сказав я, відчуваючи, як кожне слово важить більше, ніж я міг би уявити.

Крізь темряву блиснув медовий відтінок, блиск волосся і я уже знав кому він належить. 

Аврелія йшла із ще однією дівчиною по головній терасі Бібліотеки в сторону лісу. Чи мосту? Сьогодні ж перший день місяця Каланти, й усі пишуть свої бажання, підпалюють й кидають із мосту. Традиції залишаються незмінними.

Що ж мені робити? Чи варто відверто поговорити із Аврелією про цей нереальний збіг з пророцтвами? Чи ні?