9.0

Навіть якщо світ йде з-під ніг

І навіть якщо замість сонця 

чорний туман

Кожен з нас перед сном

Тоне в думках про те

Що було б, якби

Вибрав інший шлях…

 Я стояла посередині урочистого залу Бібліотеки Богів, величне місце, магічне й особливе, кожна деталь про це так і кричала. Мою увагу привернули не Премудрі Старійшини, що утворили напівкруг, а отвір у підлозі величиною в три метри, і йому до симетрії отвір у стелі, через який було видно небо і головну виновницю свята - зірку Калантаю.

 Я підійшла ближче, користуючись моментом, поки старійшини розмовляли між собою і глянула на небо, яке було сповнене чарівливого сяйва, мені здалось наче самоцвіти розсипалися по оксамитовому полотну ночі. Зірка Калія, велична і яскраво-біла, висіла в самому центрі небосхилу, оточена мерехтливим ореолом, що переливався від ніжно-блакитного до сріблястого. Її світло, пронизувало нічну темряву, відкидало м'яке, майже ефемерне сяйво, яке підсвічувало хмари, створюючи враження, що вони світяться зсередини. Інші зірки навколо неї здавалися маленькими і невиразними, але разом вони творили гармонійну картину космічної урочистості. 

Галілея тримала в руках важкий фоліант, сторінки якого були вилиті із золота. Вона піднесла реліквію до отвору і… забрала руки, та на мій подив, фоліант не впав, а повис у повітрі. І як мені пояснив Премудрий Семеон, я маю перегорнути сторінку коли настане час. Але коли він настане мені не сказали. Тому я помітно нервувала. 

Картина перед мною була наче з храму Ночі. Чомусь усе видавалось мені - священним та особливим. Усі Старійшини в унісон почали розспівувати молитву на стародавній мові, яку я погано знала, хоч вивчала в Академії. Світло зірки Калії стало ще яскравішим і навіть здалось, воно набуло матеріальну форму й повисло над сторінками священної книги. 

Слова молитви котилися по величезному залу, як неочікувано відчинились двері й зайшов він. Драгомир Кередан, впевнено крокував до Старійшин в парадних, світло кремових мантіях. 

Але чому він тут? Я не могла відвести очей він чоловіка, який неймовірно яскраво контрастував із світлим залом та Премудрими, які вдагнені у світле, як і я. Мені теж видали мантію, хоч не таку вишукану як у них. 

Тільки я подумала що гостей більше не буде, як двері знову відчинились і зайшов Еран із Центаврою і… очам не вірю. Це що Ранеїл Сизий - король Сизиранії? В мене подих перехопило від його вигляду. Я жодного раз не бачила короля вживу, та уявляла його не таким. Бо портрети не передавали холодної могутності, колючого погляду, та неприязні, яку одразу відчула, хоч і не могла зрозуміти чим вона викликана. Ранеїла любили в Сизиранії, за його тонку дипломатію, яка маневруючи між іншими королівствами й зберігала відносний мир та спокій.

Драгомир побачивши мене, був відверто здивований, ця емоція наче спалах, засяяла на його обличчі і зникла. І саме емоції є не частими гостями на обличчі таких як Драгомир. Тому мене насторожило це, і я почала хвилюватись у передчутті чогось неминучого й страшного.

Усі присутні встали на одне коліно перед королем, повага, все таке. А коли піднялись, двері знову відчинились. Сьогодні просто ніч відкритих дверей, здивовано подумала, й навіть не могла уявити, кого ще зірки привели сюди. 

А гостем виявився сам батько храму ночі, Архонт Алдар, Верховний Настоятель ордену Ореолів. Він був представником бога Ільмарена, Владики Небесного Світла, який осяває шляхи істинних. Його поява була величною і водночас таємничою, наче саме світло осяювало його кроки. Високий, з міцною поставою, Архонт Алдар носив мантію кольору перламутру, прикрашену срібними нитками, та небесними знаками. А на голові блищала діадема, інкрустована сапфірами.

Його обличчя строге й благородне, а очі, холодні як гірські озера на світанку, пронизували кожного, хто наважувався зустріти його погляд, запалюючи в їхніх серцях спалахи надії й віри.

Він ледь глянув на мене та я встигла відчула всю гаму віри. І це мене теж здивувало, я ніколи не було ярою служителькою, то чому я щойно відчула протилежне? Про дивні відчуття подумаю потім, якщо воно настане, бо щось тут не так, чому найвпливовіші постаті Сизиранії тут?

— Діти Ільмарена,” — його голос лунав, мов далека гроза, що наближається, — “ви звернулися до мене у години сумнівів, і я тут. Темрява згустилася навколо ваших сердець, але вона не вічна. Світло Небес, яке веде нас усіх, ніколи не згасає.”

Всі, знову упали на коліна, не зводячи погляду з його постаті. Архонт Елдар підняв руку, і на мить зал наповнився сяйвом. 

— Я тут, щоб нагадати вам про ваше спадкоємство. Світло Ільмарена живе всередині вас, і лише ваша відданість може знову запалити його. Відкрийте свої серця для небесного сяйва, і темрява відступить.

Від цих слів, я мало іронічно не посміхнулась, та вчасно стрималась. Це точно не місце для мого сарказму і висловлювання власної думки. Як мінімум тому, що мене ніхто не питав, і не питатиме, зібрані гості і я, це як місяць і сонце. Як не крути, я соціальна нерівність процвітає, статус, гроші, основа навколишнього соціуму. А чесність, щирість, доброта, самопожертва, добрі вчинки, повага до ближніх, безкорисність, це порожній звук, пірʼїнки, що нічого не важать не тільки у моєму королівстві, а як підозрюю у всіх навколишніх. Гірко це розуміти, знати і не в силах щось змінити.

З Архонтом Алдаром були послушниці у світло голубих мантіях та три жриці, у темно голубих мантіях та з коштовними камінцями що наче розсипані по прозорій накидці що покривають їхні голови. 

Усі гості стали у своєму ієрархічному порядку, хто мав вищий стату стояв ближче до отвору з променем зірки, хто мав нижчий, дальше. А я… я стояла на визначеному місці, на яке мені вказала Галілея, і воно було навпроти гостей. Дивна позиція, та поряд мене стала Галілея, вона звела руки до неба, й говорила щось, я ледь розібрала кілька слів, наче який поклик і тоді, подала знає, глянула на мене й хитнула головою. Я зробила крок до золотої книги й відчувала, як усі погляди гостей були спрямовані на мене. Моя розгубленість і страх, наближались до верхівки Олімпу. Інтуїція кричала, що щось не так. Та який я мала вибір? Символ сонця на моєму чолі, почав нагріватись, жар розходився по тілу. Як і мурахи, що бігали табунами, а потім завмерли й тіло наче онім їло в передчутті болю й невідомого осяяння, що передалось мені від золототої сторінки книги, яку я тримала в руках. Але момент коли саме я взяла священний фоліант до рук, випав з моєї свідомості. Може через страх, який перейшов у стан шоку. А може тут і справді щось не так. Бо моє тіло припинило слухати, щось увійшло в мене  і витісняло мою свідомість. Я напружилась, постаралась забрати контроль, але в покарання за спробу вирватись із чужої холоднечі, по моїх жилах прокотилась блискавка.