5.0

«Той, хто довго страждав, важко вірить у своє щастя.»

Перекручую в голові інформацію, яку сама знайшла, і яка продовжує мене вести, бо збігів не буває. Не вірю у них, усе заємопов’язане. А Приподобний продовжує бурчати, він ніяк не заспокоїться, отже дракон добряче зачепив його самолюбство. Ось він і відривається по повній, придумуючи неіснуючі недоліки й виговорює це мені.

- Авреліє, чому книги зі шкіри рептилій, досі не забрали на нижній відділ для ремонту?

Я мало очі не закочую, від досади, яку відчуваю, від його безглуздих запитань.

- Їх не забрали тому що, попередні книги ще не повернули, отже, ще не завершили реставрацію над ними.

- То чому вони так повільно працюють?

 Згорблений, сивий, сварливий, такий немічний на вигляд, поки не відкриває свого рота.

- Я не знаю, та можу запитати. Ось саме цим і займуся. Й передам їм ваше занепокоєння їхньою повільною роботою.

І я з радістю повертаюся до виходу й швидко перестрибую пісочну плитку, поки він не передумав. Спускаюсь сходами та радію, що нарешті позбулась Кастеліана. На радощах несусь до реставлювальників, їх у нас всього троє: Веслав, Зорій, Кіндрат. Сподіваюсь застану Веслава чи Кіндрата, бо Зорій мене  також дратує, він чимось схожий до Премудрого Кастеліана теж ворчить.

На нижньому поверсі для мене не вистачає повітря, воно тут має затхлий аромат й душить. Навіть вдихнути нормально не можна. Висота приміщень тут теж не така як у Бібліотеці, а приблизно два метри. Я просто звикла до світлої просторої бібліотеки, а от нижні поверхи, що знаходяться під землею… Не знаю як тут працювати і проводити цілий день. Відчитаю дерев’яні двері й одразу бачу широку посмішку Веслава та Драгомира. Знову він? Та що він тут робить? Що йому потрібно у реставрувальному відділі? 

Я старанно дивилась на все, тільки не на дракона, бо от не могла справитись із собою, з емоціями. І злилась сама на себе за це. Дуже злилась, і від усвідомлення власної слабкості. Як і те, що от Драгомир спокійний, зовсім не емоційний, навіть байдужий. І це ще більше зачіпляло мене.

10 років тому…

«Я вивчала історію походження бібліотеки Богів, це мій перший рік навчання тут, моя групу учнів, зовсім невелика, всього двадцять студентів. В загальному усі досить нормальні, дванадцять дівчат і вісім хлопців. Усі є уродженцями Сизиранії, та з різних куточків. З мого містечка тільки я. Щасливиця, як усі стверджують. Та так насправді й було, я щаслива, що сюди потрапила, і це неабияке везіння. Коли я подавала заявку, то всі з мене сміялись,і повторували, що я ніколи не попаду.

Але саме моє ім’я обрали, воно випало Премудрому Кастеліану, який приїхав з іншими Премудрими для відбору «Аврелія Віндсор». Чи дивно? Та це просто фантастично, адже претендентів було близько 1000. Вдома мені не повірили, подумали, що жартую. А потім мама дуже рада, як і всі. 

Академія, знаходилась поряд бібліотеки, і на околицях мого містечка Брук. Тому я не часто та всеодно навідувалась додому й бачила рідних: маму, батька і двох сестер.

Збиралась я швидко, бо й не було що брати, жили ми бідно, обробляли поле, і з нього жили. Більшість продавали, дещо залишали. Тому усе що я вміла, це працювати на полі, обробляти землю. Книги читала рідко, не тому що не любила, а тому, що їх дуже важко було дістати. Книги, атрибут багатого життя. Точно не селян.

Коли я виходила з маленького будиночку, мама плакала, як і сестри. І я розуміла, що мамі прийдеться нелегко, я ж старша сестра, левову долю домашніх справ робила саме я. Мені було дуже жаль як матір, так і молодших сестер…

Прощання було наповнене сумом і тугою, хоч я йду в Королівську академію, а не на вірну смерть.  Мої рідні стояли мовчки, не наважуючись зіпсувати цю мить порожніми словами. Лише тихий шепіт вітру та спів пташок порушували тишу. Мама взяла мене за руку, вона ніжно стиснула пальці, наче не хотіла відпускати. Але розуміла, що це шанс для мене на краще життя.

Коли настав час йти, мама обняла мене, я  відчувала, як б'ється її серце поруч, запамятовувала її аромат, зерна й випічки, яку молодші сестри продавали що суботи на базарі.

 Сестрички дивились на мене широко розплющеними очима, вони ще не розуміли, що відбувається, не вірили що я йду…»

— Авреліє? Радий тебе бачити, ти останнім часом дуже рідко заходиш. Невже Приподобний стариган, припинив ворчати? - Веслав ніжно посміхався, й дивився на мене по іншому, щось у його погляді було таке, чого досі не було. 

Здається, то цікавість, але чим вона викликана? Але далі я зрозуміла, що упустила важливіше… А саме спокійний тон, яким Веслав говорив, він не стояв струнко в присутності першого радника владика драконів. А навпаки, був розслаблений як зі своїм… І тут мене мов блискавкою вдарило! Веслав та Драгомир разом навчались в Королівській Академії. Вони одногрупники. І як я могла про це забути? А може він тому і зайшов сюди? Провідати друга… Я старанно намагалась пригадати, чи вони дружили, чи разом були в компанії. Здається так, наскільки я пригадую, Драгомир дружив із Ераном і Веніаміном, а ще з Центаврою.