Глава 1

Море сьогодні було неспокійним.

Високі хвилі з гуркотом розбивалися об скелі, здіймаючи білу піну. Холодний вітер гуляв узбережжям, розвіваючи волосся Яни Рудь. Над Сельвілією нависли важкі сірі хмари, обіцяючи незабаром дощ.

Дівчина стояла на високому скелястому березі, загорнувшись у пальто, й дивилася вдалечінь.

Вона любила це місце. Тут можна було побути наодинці зі своїми думками, послухати шум хвиль і хоча б ненадовго забути про щоденні турботи.

Особливо тепер, коли в її житті з'явилася таємниця.

Яна підняла праву руку й повільно поворухнула пальцями.

Одна з хвиль неподалік берега раптом піднялася вище за інші.

Дівчина завмерла, уважно спостерігаючи за водою.

— Виходить... — тихо промовила вона.

Хвиля затрималася на кілька митей, а потім, коли Яна опустила руку, з гуркотом розбилася об скелі.

Дівчина усміхнулася.

Ще кілька місяців тому вона навіть не підозрювала, що здатна на таке.

Усе почалося вдома, у Миролуках.

Того дня Яна сиділа біля ставка в батьківському саду. Вона простягнула руку до води, і та несподівано піднялася тонким струменем.

Спочатку дівчина вирішила, що їй здалося.

Але коли спробувала повторити рух, вода знову послухалася.

Яна тоді так злякалася, що мало не впала зі свого місця.

Магія.

Справжня магія води.

І саме в неї!

У Ліонерії маги жили поруч зі звичайними людьми. Вони могли навчатися, працювати, створювати сім'ї та відкрито користуватися своїми здібностями.

Проте батьки Яни мали зовсім іншу думку.

Кирило Рудь неодноразово казав, що магія небезпечна, а людям краще не зв'язуватися з тими, хто нею володіє. Любов Рудь підтримувала чоловіка.

Яна ніколи не сперечалася з ними на цю тему. Раніше вона й сама особливо не замислювалася над магією.

А тепер усе змінилося.

Що вони скажуть, коли дізнаються?

Вона була їхньою єдиною донькою. Батьки завжди турбувалися про неї, підтримали її бажання вступити на факультет ботаніки в Сельвілії.

Але чи зможуть вони прийняти те, що їхня донька — магиня?

Яна тяжко зітхнула.

— І що мені тепер робити?

Звісно, море не відповіло.

Лише чергова хвиля з гуркотом ударилася об каміння.

Дівчина знову простягнула руку.

Цього разу вона спробувала не просто підняти хвилю, а змінити її напрямок.

Вода слухалася неохоче.

Яна насупилася, зосереджуючись.

— Ну ж бо...

Хвиля трохи вигнулася вбік, але майже відразу втратила незвичну форму.

Дівчина опустила руку.

— Не виходить.

Вона вже зрозуміла, що володіти магією й уміти правильно нею користуватися — зовсім різні речі.

Іноді вода слухалася її майже без зусиль. Іншим разом навіть найпростіший рух вимагав неабиякої зосередженості.

Самостійні спроби не давали відповідей на безліч запитань.

Їй потрібен був наставник.

Людина, яка пояснила б, як працює магія води, навчила контролювати силу й не боятися власних здібностей.

Та де знайти такого наставника?

Яна знала, що в університеті працюють і навчаються маги. Однак вона не була знайома з жодним досвідченим магом води.

До того ж їй зовсім не хотілося розповідати про свою таємницю першій-ліпшій людині.

Навіть Зоя та Єва нічого не знали.

За пів року спільного проживання дівчата встигли подружитися. Вони разом ходили на заняття, готувалися до контрольних, обговорювали викладачів і ділилися новинами.

Але про магію Яна мовчала.

Не тому, що не довіряла подругам.

Просто боялася, що одного дня про її здібності дізнаються батьки.

Раптом холодна крапля впала їй на щоку.

Яна підняла голову.

— Починається...

За першою краплею з'явилася друга, потім третя.

Невдовзі дощ посилився.

Дівчина застебнула пальто й востаннє поглянула на море.

— До наступного разу.

Вона розвернулася й попрямувала стежкою до міста.

Коли Яна дісталася гуртожитку, дощ уже лив як із відра.

Навіть пальто не врятувало її від промокання.

Дівчина піднялася на свій поверх, відчинила двері кімнати й зайшла всередину.

Зоя Кравець лежала на ліжку з книжкою в руках.

Побачивши сусідку, вона здивовано підняла брови.

— Ого! Ти що, вирішила скупатися?

— Майже, — усміхнулася Яна, знімаючи мокре пальто.

— Я ж казала, що буде дощ.

— Казала.

— І парасольку ти, звісно, не взяла?

— Не взяла.

Зоя похитала головою.

— Яно, ти невиправна.

— Зате прогулялася.

— Під зливою?

— Вона почалася вже тоді, коли я збиралася повертатися.

— А де ти була?

— Біля моря.

— Знову?

Яна засміялася.

— А що тут дивного?

— Нічого. Просто складається враження, що ти скоро знатимеш кожен камінчик на узбережжі.

— Можливо.

Яна дістала з шафи сухий одяг.

— А де Єва?

— У Аліни. Піднялася до неї на сьомий поверх.

— Зрозуміло.

Дівчина переодягнулася й розвісила мокрі речі сушитися.

Зоя тим часом повернулася до читання.

Яна сіла на своє ліжко й поглянула у вікно.

Дощові краплі стікали по склу, зливаючись у тоненькі струмочки.

Вона мимоволі простежила поглядом за одним із них.

А чи змогла б я змусити його рухатися вгору?

Дівчина вже хотіла підняти руку, але вчасно схаменулася.

Не тут.

Зоя могла будь-якої миті відірватися від книжки.

— До речі, — озвалася сусідка, — ти вже виконала завдання з ботаніки на понеділок?

— Ще ні.

— Я теж. Думала сьогодні почати, але книжка виявилася цікавішою.

— І що читаєш?

Зоя показала обкладинку.

— Роман. Мені його Ада порадила.

— Твоя мама?

— Так. Вона вже прочитала й сказала, що мені теж має сподобатися.

Яна усміхнулася.

Зоя часто розповідала про своїх батьків. Її мама працювала кондитеркою вдома, а тато займався пошиттям взуття. Вони жили в Остреолі, звідки до Сельвілії можна було дістатися за півтори години.