Глава 15. Зробити наступний крок

Ось так завдання... Дев’ять офіцерів гарнізону стояли біля кулі заввишки в людський зріст, яка нерухомо зависла на магнітній подушці. Навколо валялися зламані інструменти, розряджені в нуль акумулятори, плазмові різаки й навіть гармата Зігми з порожнім магазином.

Почервонілий і страшенно злий Тит жбурнув на бетонну підлогу відбійний молоток.

— Ні, ну це перебір! — просто волав він, витираючи піт із чола. — З чого ця штука зроблена, га?!

— Піди пивка ковтни, здорованю, — Зігма співчутливо поплескала Тита по плечу.

— Та я не розумію! — не вгавав той. — Я за все життя вперше бачу щось, що не можу зруйнувати!

Він важко видихнув і, похнюпивши голову, поплентався в бік їдальні.

— Ей, ти там не напивайся! — крикнув йому навздогін префект. Тит лише приречено махнув рукою.

Гладка, схожа на скло структура кулі здавалася напівпрозорою. Глибокий червоний колір ставав насиченішим у самій глибині, явно приховуючи щось у серцевині. Іноді об’єкт ледь помітно вібрував, поширюючи навколо ледь вловимий низькочастотний гул.

— Ну, генію наш, що скажеш? — префект вимогливо подивився на Зігму.

Дівчина втягнула голову в плечі й, безглуздо всміхнувшись, розвела руками.

— Знаряддя екзорцизму на сьогодні в мене закінчилися.

— Знаряддя в неї закінчилися... — бідкався Юст. — Що робити будемо?

Квінт, накульгуючи, обійшов кулю.

— Яка гладка структура, — він провів рукою по поверхні. — Наче лід.

— Ти хотів сказати «як скло»? — поправив його Вал.

— Ні, саме лід. Слизька, ніби вкрита тонким шаром води, але при цьому суха.

Маркай стояв, схрестивши руки на грудях:

— Як нам боротися з противником, якщо ми не знаємо, як його збити? Але ж я його збив!

— От і незрозуміло, як ти це зробив, — буркнув префект. — На кулі жодного пошкодження.

У глибині об’єкта клубився темно-червоний туман із білими прожилками.

— Наче він спостерігає за нами... — прошепотіла Зігма.

І тут їх накрив Поклик.

Усі як один схопилися за голови. Образи Вежі та крижаного відкритого космосу заповнили свідомість гарнізону. Зігма миттєво знепритомніла; док ледь встиг її підхопити. Образи змінювалися нестримно. Квінт зосередився, попри розривний головний біль. Хаотичні картинки склалися в структуру.

Він віддалявся від Вежі та Червоної скелі. Його захлеснула гіркота втрати. Емоція того, що він летить у безодню, назавжди втрачаючи Тіаю, була настільки реальною, що хотілося кричати. Політ через простір: повз проносяться цілі системи, галактики, потім — абсолютно порожній, беззоряний простір. І в самому кінці, з цієї німої порожнечі, виник він — шар із червоним туманом, що клубився всередині.

«Ти можеш приєднатися... Прийми дар...» — голос був отруйним, він роз’їдав мозок, наче кислота. Квінт знепритомнів.

— Ей, капітане, досить валятися! — доктор тряс його за плечі.

— Усе нормально, док... я повернувся, — Квінт сів на землі, розтираючи скроні.

Поруч приходили до тями інші. Зігма вже дістала з кишені ампули зі стимулятором і роздала всім. Стало легше.

— Хто що бачив, офіцери? — запитав префект.

— Політ у космосі...

— Так, зорі... галактики повз пролітали...

— Зрозуміло, всі бачили одне й те саме, — Юст був похмуріший за ніч.

З воріт застави вийшов Тит.

— А мені сподобалося! — крикнув він, відсьорбуючи з великого кухля.

— Сподобалося йому... — бурчав префект, обтріпуючи мундир. — Вічно тобі всяка гидота подобається.

— Я все чую! — відгукнувся Тит.

— І слава богам! Значить, не оглух ще! — Юст глибоко зітхнув. — На сьогодні відбій. Можете навіть випити.

— Я вже почав! — Тит переможно підняв кухоль.

— О боги... — префект ляснув себе по лобі. — За що мені це?

— Може, за гріхи молодості? — уїдливо скалячись, сказав Скард і гучно засміявся.

— І цей туди ж... — приречено прошепотів Юст. — Квінте, зайди до мене. Ходімо.

У кабінеті префект поставив на стіл важкий ящик. Там були інформаційні кристали, якісь креслення і навіть...

— Ух ти! Справжні книги? — здивовано вигукнув Квінт.

— Ти хоч читати вмієш, капітане? — пожартував префект.

— Ви здивуєтеся, я і писати вмію. Як у давнину — на папері.

— Знову здивував, — промовив Юст. — Рідкісне нині вміння. Значить, я не помилився. Тут, — він поплескав по ящику, — історія застав із моменту їхнього створення. Вивчи уважно... або, навпаки, неуважно. Я хочу, щоб ти знайшов щось незвичайне. Я перечитав це сотні разів і нічого не знайшов. Але тут точно має бути щось, що допоможе зрозуміти, що робити з Вежами.

— Зроблю, Ваша превосходительство.

— Іди вже, — префект втомлено махнув рукою.

— Ваша превосходительство, можна я візьму транспортер і відлучуся?

— Робіть усе, що хочете, втомився я від вас... — Юст знову махнув рукою і, коли Квінт вийшов, сумно всміхнувся собі: — Постарів ти, Юст. Час на спокій.

Квінт завів транспортер. На переднє сидіння миттєво вмостився Рах.

— Залишся на заставі, — сказав йому Квінт, але карах навіть не ворухнувся.

— Ну от чому на цій планеті всі такі вперті?

Рах тільки рикнув і поклав важку лапу на приладову панель.

— Ти чого розкомандувався, друже? Їду я, їду, не ричи.

До міста він дістався швидко. Був пізній вечір, на небі яскраво світили зорі, а повітря було наповнене ароматом нічних трав. Квінт дуже сумував за Тіаєю.

Приїхавши до палацу, він підійшов до вартового.

— Я увійду?

Вартовий тільки похитав головою.

— Невдало я приїхав, — пробурмотів Квінт.

Але тут із транспортера вальяжно вибрався Рах. Потягнувшись, він спокійно пройшов у палац повз онімілого вартового. Квінт тільки розвів руками:

— Такі от справи. Він сам, я ні до чого.

За кілька хвилин почулися поспішні кроки, і Тіая потонула в його обіймах.

— Ходімо, — вона потягнула його за руку.