Розділ 11. Загадка Вежі

Квінт сидів, притулившись до скелі. Сили покинули його остаточно, залишивши лише дзвін у вухах і важкість у всьому тілі. Над ним схилилася Зігма.

— Ану, ковтни, — її пальці впевнено підняли його підборіддя, і губ торкнулося прохолодне горлечко фляги.

Напій крижаним потоком прокотився горлом, а в ніс ударив різкий, підбадьорливий аромат гірських трав і чогось гострого, металевого. Квінт вчепився у флягу обома руками. Життя великими, жадібними ковтками поверталося у втомлене тіло, розганяючи заціпеніння венами.

— Ну годі! — засміялася Зігма, м’яко відбираючи посудину. — Це міцна штука, мій новий винахід, так і серце посадити можна.

Квінт відірвався від фляги і повільно, похитуючись, підвівся. Зігма легко, майже невагомо поцілувала його в щоку і побігла до офіцерів, які бурхливо обговорювали деталі полювання.

До нього обережно наблизилися кілька молодих воїнів. Один із них, побоюючись, позирав на Квінта і щось запитав своєю говіркою. Квінт лише похитав головою:

— Не розумію.

— Він питає, чи можна розібрати тушу, — переклав Вал, що підійшов поруч.

Квінт махнув рукою:

— Звісно, чого добру пропадати.

— Сьогодні буде справжній мисливський обід, — додав Вал, підморгнувши хлопцям.

Воїни кинулися до тірака, і вже за пів години на великому багатті, що весело тріщало сухим чагарником, смажилася здобич. Каньйоном поповзли густі, запаморочливі аромати свіжого м’яса. Шкура була акуратно знята, засипана їдкими пахучими травами і запакована для відправки в місто.

Молодий воїн із глибоким поклоном поклав до ніг Квінта величезні, загнуті пазурі звіра і кілька пластин луски.

— За звичаєм — це твої трофеї разом із тушею, а шкура завжди відходить князю, — пояснив Ордо, підходячи до багаття.

Отруйні зуби кинули у вогонь під схвальні вигуки — дим від них забарвився у дивний бузковий колір.

— З такими трофеями ти можеш обрати собі непоганий гарем, герою! — реготав Скард.

Квінт відмахнувся:

— Це по твоїй частині, а я, мабуть...

— Ох, я знаю, — майже пошепки сказав капітан. — А тепер послухай уважно. Віддай одну пластину он тому хлопчині, — Скард указав на одного з воїнів. — У нього батько — майстер із різьблення, він виготовить дві аталли.

— Що таке аталла?

— Це, друже мій, твій пропуск у будь-яке жіноче серце. Два медальйони: один залишиш собі, а другий можеш подарувати дівчині, і вона вважатиметься твоєю нареченою. Князь дасть вам пів року випробувального терміну, і якщо ви підійдете одне одному, то... сам розумієш.

Ідея капітана припала Квінту до душі. Він підкликав воїна і простягнув йому найбільшу пластину, що відливала синявою.

— Аталла! — сказав він.

Воїн просяяв і закивав, широко всміхаючись.

День полювання був затьмарений загибеллю кількох молодих воїнів. Їхні тіла, з пошаною загорнуті у формені плащі, завантажили на глайдер.

— Шкода, Покликсім хлопчиська, — похмуро кинув Маркай.

— Вони воїни і загинули під час ініціації, а отже — в бою. Така смерть тут почесна, — відрізав Тіт, хоча по його обличчю було видно, що ця шана не надто його втішає.

Смажена здобич виявилася напрочуд смачною, і бенкет затягнувся до пізнього вечора. Коли багаття догоріли, воїни потягнулися караваном до міста, а гарнізон був доставлений на заставу особисто префектом.

— Панове, всім відпочивати! — Юст намагався карбувати слова, але задоволена посмішка раз у раз прослизала на його обличчі. — Пам’ятайте про службу!

Наступного дня Квінт прокинувся від того, що Рах стягував із нього ковдру.

— Відійди, нелюде, дай поспати! — Квінт марно намагався загорнутися назад, але дикість звіра перемогла.

Сонний Квінт поплівся по сніданок. У їдальні вже сиділи Ордо і Вал.

— Привіт героям!

— Ну не треба, панове, — пробурчав Квінт, вгризаючись у галети.

— Сьогодні, лейтенанте, у нас завдання, і ти летиш із нами.

Квінт миттєво прокинувся.

— Летіти? Куди?

— Ну як куди. Забув, навіщо тут застава?

Сердце Квінта пропустило удар.

— Вежа?!

— Саме так, — кивнув Ордо. — Сьогодні наша черга, і Юст призначив тебе в патруль.

Нашвидку погодувавши вічно голодного Раха, Квінт забіг до Зігми. Вона щось наспівувала, пораючись із мікросхемами, і виглядала напрочуд щасливою.

— Привіт, Квінте! Чула, ти в патруль?

— Так. Допоможи, будь ласка. Можеш зробити з цього пазура руків’я для ножа?

Зігма взяла пазур тірака, покрутила в руках.

— Страшна штука. Можу, звісно. А для кого, якщо не секрет?

— Для князя. Хочу подарувати йому ніж, а Тіаї — аталлу.

— Зроблю в найкращому вигляді, — Зігма усміхнулася. — Ти просто діамант нашої застави, Квінте.

Човник уже прогрівав двигуни, коли Квінт вискочив на злітну смугу.

— Ну де тебе носить? Полетіли вже! — Вал уже вмостився в кріслі пілота.

Корабель плавно піднявся. Внизу залишилася застава і крихітна фігурка Раха, що обходив периметр.

Коли човник вийшов на орбіту, Вежа перетворилася на щось колосальне. Нерівна структура її поверхні була побита кратерами, в яких легко помістився б десяток таких човників. Але за цим видимим хаосом проглядала сувора, лякаюча геометрія. Вежа пливла у порожнечі, зрідка спалахуючи лазуровим полем, коли в нього впивалося космічне сміття.

— Розкажіть мені про неї, — попросив Квінт, прильнувши до ілюмінатора.

— Ох, лейтенанте... — Ордо почухав потилицю. — Ми тут уже... роки, а крім цього «Поклику» нічого не відбувається.

— Призвичаїлися вже, — додав Вал. — Тільки Зігма страждає, вона занадто сприйнятлива. Хоча, — Ордо замислився, — я як не надто великий знавець розважальних зілль, можу точно сказати: останніми роками видіння стали слабшими і рідшими.

— Раніше і свідомість втрачали, — вставив Вал. — Тіт он ледь на глайдері не розбився. Потім Зігма придумала свій стимулятор, і стало легше.