Розділ 4. Сюрпризи на кожному кроці

«Стерх» летів досить низько над поверхнею, щоб можна було детально розглянути незнайомий світ. Уся планета була порізана величезними глибокими каньйонами та давніми кратерами, схожими на незагоєні шрами на тілі космосу. Червонуватий, іржавий колір землі нагорі змінювався буйством барв у глибині: в ущелинах і каньйонах, куди не діставала спопеляюча спека, виднілася густа рослинність — смарагдова, багряна і навіть отруйно-фіолетова. Деякі низини були залиті блакитною водою, утворюючи нерухомі дзеркальні озера. Якщо на поверхні панувала мертва пустка, то в каньйонах та ущелинах життя не просто жевріло — воно буквально вирувало.

— Як цікаво цей світ влаштований! — прильнувши до екрана, захопився Маркай. — Зверху — пекло, внизу — сад.

— Так, світ досить оригінальний, — погодився центуріон, не відриваючи погляду від навігаційної панелі. — Усе життя сконцентроване, власне, під землею. Сонце цієї системи досить молоде й агресивне, воно випалює поверхню радіацією, а в каньйонах, у затінку та вологості, природа взяла своє. До речі, сама застава розташована на гребені старого кратера, і основні її приміщення приховані в скельній товщі.

— А як відбувається постачання застави? — запитав Квінт, вдивляючись у нескінченні руді піски. — Я не бачу тут ні космопортів, ні торгових караванів.

— Ви будете здивовані, панове, але — ніяк.

Маркай відірвався від екрана, в його очах читалося недоуміння:

— Це як так — «ніяк»? Ми що, будемо харчуватися святим духом і піском?

— Дуже просто. У підземному комплексі є все необхідне для генерування ресурсів. Від біоферм із синтетичним білком до цехів із друку зброї та обладнання. Застава повністю автономна. Імперія створила тут замкнену екосистему.

— Ну, ви ж відвідуєте цю планету? Зрештою, має бути ротація персоналу, відпустки? — Квінт відчув, як у грудях оселився холодок.

Центуріон кинув на нього дивний, важкий погляд:

— Немає ніякої ротації, панове. Персонал і особовий склад поповнюється тільки після природних втрат.

— Чого?! — не витримав Маркай, ледь не підстрибнувши на місці.

— Втрат, панове. Тобто — смерті, — буденно пояснив Пентаур.

— І ви хочете сказати, що немає охочих звідси забратися? Щоб хтось відслужив термін і полетів додому, до цивілізації?

— Ви здивуєтеся, але ні, — відрізав центуріон.

Друзі недобро перезирнулися. У словах Пентаура відчувалася якась прихована, неправильна правда.

— Але ви можете бути спокійні, панове лейтенанти, — додав він, помітивши їхнє збентеження. — Юридичної заборони на ротацію немає. За вашим бажанням раз на пів року корабель може вас звідси забрати. Якщо, звісно, ви самі захочете.

Квінт саркастично примружився:

— Тобто ви хочете сказати, що за стільки часу існування застави ніхто не залишив її за власним бажанням?

— Саме так, — кивнув центуріон. — Жодного разу.

Маркай нервово реготнув:

— Воістину чарівне місце. Просто рай на краю безодні.

— Так, персонал так вважає, — байдуже відповів Пентаур, переводячи керування в ручний режим.

У цей момент їхнім очам відкрилася воістину грандіозна картина. У гігантському кратері, захищеному від вітрів високими стінами, розкинулося місто. Це не були халупи дикунів: будинки в кілька поверхів, правильні площі, зелені плями парків. На вулицях було багато істот, здалеку дуже схожих на людей.

У самому центрі міста височів величезний моноліт, що сягав заввишки країв кратера. Від його пласкої вершини до скель тягнулися широкі полотна, сплетені з товстих канатів і дрібних сіток. Ця титанічна споруда створювала напівпрозору парасольку, що дробила нещадне сонячне проміння у м’яке, розсіяне світло.

— Ох ти ж! — захопився Маркай. — А ви казали — залізна доба. Тут інженерна думка крутіша, ніж у деяких столичних секторах!

— Ну, відверто кажучи, — знизивши голос, мовив Пентаур, — префект Юст, командир застави, трохи «підштовхнув» аборигенів у розвитку.

Мимохідна, майже людська посмішка майнула на обличчі центуріона.

— Усе одно сюди ніхто не прилітає, крім Сірої Преторії, а ми заплющуємо на це очі. Імперії потрібен порядок, а якими методами Юст його підтримує — його справа.

Внизу стало видно фонтани, що били в кожному кварталі, і невеличкі храми, вирубані просто в стінах кратера.

— А ось, власне, і застава, — центуріон вказав на край кратера.

Кілька приземкуватих будівель із сірого бетону та напівпрозорих куполів були оточені високим парканом із товстих прутів. На території виднівся посадковий майданчик із парою запилених глайдерів, автоматичні турелі, що ліниво водили стволами на підвищеннях, та господарські споруди. Усе це було вкрите мерехтливим силовим полем, яке спотворювало повітря, наче марево над багаттям.

— Запитую коридор для посадки, надсилаю ідентифікацію.

Центуріон швидко пробіг пальцями по панелі, і низка цифрових кодів полетіла вниз.

— Коридор у полі за дванадцять секунд, — озвався сухий механічний голос із динаміків.

Над заставою в мерехтливій пелені з’явився пролом, і «Стерх», плавно пройшовши крізь нього, м’яко опустився на бетон причалу. Двигуни видали прощальний подих і замовкли.

— Наша подорож, панове, добігла кінця. — У голосі Пентаура вперше почулася щира радість. — Вас доставлено до місця призначення.

— Дякую, — Маркай зробив жартівливий уклін. — Вдала доставка в рай.

Центуріон коротко кивнув.

— Пробачте мою нескромність, — звернувся до нього Квінт, коли вони вже стояли біля виходу. — А як ваше справжнє ім’я? Ми ж так і не дізналися.

— Навіщо вам це, лейтенанте? — офіцер на мить завмер.

— Просто цікаво. Попереду довга служба, ніколи не бачив нікого з Касти Ра.

Центуріон на хвилину замислився, дивлячись на шлюз, що зачинявся.

— Моє ім’я — Пентау Ра.

Квінт здивовано підняв брови.

— Тобто ви... з династії?

— Так, лейтенанте. Я з правлячої родини, тому в мене таке «просте» ім’я, — сумно посміхнувся Пентаур. — Навіть не знаю, чому я вам це сказав. Напевно, атмосфера цієї планети розслабляє. Сподіваюся, це залишиться нашою таємницею.