2

На мить вся впевненість та грубість бувалого воїна похитнулася. Те, що він побачив було аж надто неочікуваним. Навпроти нього стояла молода красива дівчина. Її біляве волосся було зібране в тонкі косички, що спадали на груди. Яскраво блакитний, наче аквамарин, погляд пронизував його тіло й проникав прямо в серце. Пухкі вуста явно були створені для цілунків, а не заклинань.

Як? Як могла ця красуня бути тією, кого він шукав? Це мало б бути помилкою! Адже брат говорив про жінку. Відьму! І в уяві Грема малювалась потворна стара жінка. Ця красуня точно не могла бути Мораною.

— Такий самий як і всі, — гнівно пирхнула вона роздивляючись чоловіка. Разом з тим, розуміла, що не зовсім має слушність. Одного погляду на прибулого вистачило аби зрозуміти, що з ним все буде по-іншому, — Не гай ні свого, ні мого часу, — промовила та повертатися до роботи не поспішала, наче чекаючи що ж цей воїн робитиме. Він був не першим посланцем Броддіка. Кожен, хто приїжджав, діяв по-своєму. Хтось хотів вирішити справу добротою та вмовлянням, хтось лише передавав слова лерда. Був і той, хто хотів застосувати силу. Але в останню мить зупинився.

— То все-таки це ти, — промовив Грем впевнившись в своєму припущенні, — Тим краще, — смикнув кутиком вуст в насмішкуватій посмішці, — Не витрачатиму час на пошуки.

— А я й не ховалась, — дівчина склала руки на грудях тим самим привертаюси увагу Грема до свого тіла, яке було приховане під тканиною.

— Звісно, — зауважив Грем з легкою іронією в голосі. Він хотів додати ще дещо, але вчасно пригадав, що вони не самі. Кинувши короткий погляд позад дівчини він знову перевів на неї погляд. Цього разу серйозний та зосереджений, — А тепер збирайся. Нас чекає дорога.

— Що? Чекай! — Моргана дивлячись як горянин розвертається до свого коня ступила крок вперед та зупинилась. В грудях почав закипати гнів. Як він сміє отак нахабно вказувати? — Ти зненацька з’являєшся в нашому поселенні й думаєш, що я виконуватиму твої забаганки?!

— Мої? — чоловік виглядав щиро здивованим й тим самим збивав дівчину з пантелику, — Це не моя забаганка. Це наказ лерда.

В Морани відкрився рот, проте слова так і лишились не сказаними. Зважуючи всі за та проти, дівчина вагалась з відповіддю. Зрештою, вона вже не була певна, що хоч якась відповідь потрібна. Раніше воїни передавали послання лерда. Й щоразу вони вдавала, що виконують їх. Та варто було воїну поїхати й вони видихали з полегшенням. Тепер же діяти потрібно було по-іншому. Але як?

— А якщо я відмовлюсь? — запитала все ж стишивши голос.

— У тебе немає вибору. Ти поїдеш. Різниця в тому як ти це зробиш.

Морана розуміла, горянин не жартує. Та все ж вона спробувала виторгувати в нього хоч трохи часу.

— Дозволь провести свято Самайн тут. І тоді я поїду з тобою.