ГЛАВА 22

-Женя! Тікай! – прозвучало десь поряд, але ближче був капот сірого Ланоса, який щодуху мчав на мене. Без сумніву, його водій умисне намагався наїхати на свою жертву, щоб покалічити  чи позбавити життя. Ноги приросли до землі, а я заворожене слідкувала, як невпинно наближається смертоносна машина. Ні поворухнутись, ні зрушити з місця. І раптом – удар… Але не твердого металу. В ніс одразу вдарив п’янкий аромат морського бризу, він заполонив весь мій простір, проникаючи в кожний вільний сантиметр між двома тілами – мого та Артема.   Повх усім своїм кремезним тілом приплескав мене, врятовану та майже неушкоджену (якщо не рахувати забою потилиці внаслідок падіння) до холодного брудного асфальту. Гаряче швидке дихання обпалило мої щоки, а його темні очі вп’ялися наляканим поглядом в мої не менш нажахані. Таки сильні чоловіки теж вміють боятися!

-Як ти? – поволі почав приходити до тями мій рятувальник, продовжуючи утримувати під своєю вагою.

-Наче ціла, - відказала блідими губами. Я не могла поворухнутись, навіть погляд відвести від прекрасних чорних очей. Зараз роздивилась  в них турботу та …захоплення. Легким доторком пальців чоловік забрав з мого обличчя надокучливе пасмо волосся. Від цього невинного жесту тілом пробігли мільйони мурашок.

Похапцем підвівшись, Артем допоміг підвестись. Від удару об тверду поверхню тіло прорізав нестерпний головний біль, світ перед очима колихнувся і я в  запамороченні повалилась в руки свого нового шефа.

До свідомості повернулась вже  в його автомобілі. Я сиділа напівлежачи в обіймах Повха, а сам він задумливо розглядав моє обличчя. Зустрівшись з ним поглядом, одразу стрепенулась. Ситуація була критичною для мене, бо для малознайомих людей вважала її неприпустимою. Не знаю скільки часу ось так провела в руках чоловіка, котрого сьогодні вперше в житті побачила, і не важливо, що саме він врятував мене від наглої смерті, а відчула негайну потребу капітулювати. Мій жест вирватися Артем розцінив по – своєму.

-Знову хочеш втратити свідомість? – промовив з нотками роздратування.

-Мені вже краще,  - нахабно збрехала у відповідь, бо мій зовнішні вигляд кричав протилежне. – Куди ми їдемо?

-В травмпункт. До речі, прибули.

Водій зупинив автомобіль біля сірої будівлі міської лікарні. Колись мені вже довелося побувати в цьому неприємному місці. Тільки минулого разу від нападника мене рятував Косач і лікарі оглядали підвернуту ногу. Майже два роки минуло, а події пригадались так, як відбулися лише вчора. При згадці про Владислава мимоволі скривилася від душевного болю.

-Тобі погано? – стурбовано перепитав Артем, вловивши  непрохані зміни мого самопочуття.

-Дякую, далі я сама, - сухо звернулась до чоловіка. Підсвідомо вважала, що пора тікати.

-Оце вже ні,  - його голос прозвучав безапеляційно. – Ми відповідаємо за тих, кого приручили.

З цими словами чоловік вийшов з автомобіля та допоміг мені залишити салон. В голові паморочилося, ноги відмовлялись йти, а до горла підкотив настирливий порив рвоти. Обіпершись на галантно простягнуту рука рятівника таки побрела в приймальне відділення.

Огляд зайняв доволі  багато часу. Артем був поруч та не відходив ні на крок. Лише інколи він стурбовано поглядав на годинник та раз по раз відміняв зустрічі.    Витрачені на мою персону години, вартували бізнесмену чимало. На мої прохання їхати, він лише скептично відмахувався рукою.

Врешті, обстеживши мене та не знайшовши нічого небезпечного для здоров’я, молодий лікар   виписав ліки, дав настанови та спровадив до виходу.

-Послухай, - на виході із будівлі, шеф вхопив мою руку вище ліктя, - можливо, варто звернутись в поліцію. Наїзд спланований.

Я сама знала, що для випадковості занадто багато збігів. Але йти в поліцію не могла: лишній раз світитися в правоохоронних органах не варто, бо це може зашкодити моїм планам на Ваню. Тому заперечно похитала головою.

-Ні, не потрібно. Нічого надзвичайного не сталося, якщо не рахувати мого забою та Вашого зіпсованого піджака.

Чоловік пильно простежив моїм обличчям.

-Добре, тоді я  відвезу тебе додому, а машину від фірми віджене охорона, - ніби констатуючи очевидний факт, закерував Артем. – Скажи водієві адресу.

-Краще я сама, - спробувала запротестувати, але одразу наткнулась на колючий погляд холодних очей.

-Євгеніє, далі ми працюватимемо разом і для  безконфліктного нашого співробітництва Вам варто запам’ятати ще одне  правило: ніколи зі мною не сперечайтесь! – знову перейшов на «ви».

Кожне слово звучало із металевою нотою, чітко та безкомпромісно. Цікаво, він завжди такий тиран чи інколи знімає із себе панцир владності та самовпевненості? І скільки ще тих правил задумано?

-Було б правильно одразу ознайомитися із списком заборон, - випалила на одному подиху перш, ніж подумала.

На обличчі співрозмовника мелькнула злість, але він одразу вдало її приховав.

-Секретар скине його на Вашу електронку,  - чеканив Артем, - а зараз будьте добрі, скажіть адресу, куди їхати.

Діватись нікуди, назвала потрібну вулицю та номер будинку Асі. Відстань долали мовчки. Від випитих ліків стало легше і тепер я могла тверезо оцінювати дійсність. Краєм ока поглянула на Повха. Чоловік працював на  планшеті та швидко вів з кимось переписку. Якоїсь миті на його  обличчі мелькнула посмішка і зробила його серйозний насуплений профіль трохи ніжнішим, немов він сам повернувся до самого себе. Але це було секундне.