ГЛАВА 21

Дякувати небесам, ліфт відкрився на потрібному мені поверсі, а мій потенційний шеф поїхав далі в свою піднебесну. Сказати, що вискочила з кабінки, мов ужалена – нічого не сказати. Серце калатало несамовито, щоки пашіли червоним вогнем, а думка, що доведеться сьогодні спілкуватись з цим зверхнім типом, робила ноги німими. Після такого сорому тільки тікати подалі. Хіба я садомазохіст, щоб потрапити йому ще раз на очі та стати всезагальним посміховиськом?

Я була готова дременути подалі, навіть збрехати Асі, що мені відмовили у співбесіді після вивчення мого минулого, як раптом на екрані стільникового висвітилось повідомлення від подруги: «Утри носа Косачу, ти зможеш».

Ох! За спогляданням телефону не помітила, як «врізалась» носом в двері, на яких висіла табличка з гарно виведеним написом «Відділ кадрового забезпечення».

Отже, шляху назад немає. Постукавши, пройшла у просторий, чималих розмірів кабінет, який поділявся перегородками на окремі робочі місця. Під стіною вряд стояло близько двадцяти стільців, на котрих розмістилися в очікуванні, як я зрозуміла, потенційні претенденти на вільну вакансію юриста. Не дивно, що стільки зібралося  люду, компанія «Аркадія» вражала вже одним виглядом своєї будівлі.

-Мені на співбесіду, - промовила до приємної на вигляд шатенки, котра сиділа одразу біля дверей.

-Добре, заповнюйте анкету, Вас викличуть.

Подякувавши, присіла на вільний поряд її робочого столу стілець і прийнялась до записування анкетних даних. В голові літали різні думки, а головна – залишалось сподіватись, що  Повх вибере серед моїх попередників  працівник і до мене не встигне дістатись.  Тоді б моя совість перед Асею не вигравала. Дописавши, запитала працівницю:

-Артем Сергійович встигне сьогодні всіх прийняти?

Та підвела на мене сповнені здивування очі.

-Ну що Ви, хто Вам таку дурницю сказав! – зайшлась тихим сміхом. – Наш шеф занадто зайнятий, щоб персонально обирати кожного працівника.  Анкети та резюме кандидатів переглядають начальник кадрів та на відповідно керівниця юридичного відділу. Вони і вирішать, хто буде в вас новим юристом.

Полегшено видихнувши, подарувала дівчині вдячну посмішку та зайняла своє місце в довгій черзі. Час тягнувся подібно швидкості черепахи. Великий круглий годинник на стіні не поспішав крутити стрілки, як і керівники  не квапилися викликати наступного кандидата. Як виявилось, черги як такої не було, просто та ж шатенка називала потрібне прізвище і показувала куди йти. До обіду жодний потенційний юрист не повернувся до залу очікування, тому про те, що відбувалось за сусідніми зачиненими дверима, залишалось здогадуватися.

-Гордієнко, проходьте, - врешті прозвучало моє прізвище – і серце ойкнуло.

Хвилювання закололо під ребром наростаючим болем,  вловила себе на думці, що відчуття, наче на екзамен іду. Ніколи не думала, що колись так нервуватиму  перед розмовою.

Рахуючи до десяти, пройшла коридором до вказаного кабінету. Його приміщення було звичайним, невеличким, стандартно обставленим офісними меблями. У великому шкіряному кріслі за довгим столом темно-вишневого відтінку мене  зустріла  середніх літ жінка з елегантно зачесаним темним волоссям. Її обличчя відображало серйозність зайнятої нею посади, стальний характер та нелегку вдачу. Глибоко посаджені очі одразу звузилися до розміру тонких щілин, а ніс  його власниця так високо припідняла, як тільки дозволяла її горда осанка.

Праворуч керівниці сидів поважний сивочолий дідок. Однією рукою він опирався на ціпок, а  в іншій утримував мою анкету. Неквапливий, з байдужістю в очах, він спокійно роздивлявся пейзаж за вікном, навіть не звертаючи на мене увагу.

Я завмерла в очікуванні.

-Ви нещодавно звільнились із в’язниці,  - холодним тоном розпочала жінка. – Як вважаєте, на моєму місці змогли б прийняти на таку відповідальну посаду, в таку престижну компанію вчорашнього засудженого?

-Кожна людина заслуговує на другий шанс. Тим більше мене судили несправедливо,  - присісти на вільний стілець мене не запрошували, тому  продовжувала стояти перед  керівником, немов вона – інквізитор.

У відповідь та лише невдоволено пирснула.

-Думаю, нам далі немає про що розмовляти.

Її слова, сповнені зверхності та презирства, однозначно вказували мені на двері та ще раз підкреслили приреченість моїх сподівань на високооплачувану роботу. Дідок стрепенувся та врешті перевів на мене пустий погляд вицвілих очей, котрі добирали зацікавленості.

-Гордієнко, заберіть Вашу анкету та резюме, - простягнув кістлявою рукою папери. – Гордієнко… Мені Ваше прізвище знайоме. Невже Ви та сама …

-Не має значення, - роздратовано вихватила документи та різко розвернулась до виходу, замалим не влетівши на Артема Повха, який власною персоною прослизнув в двері. Я зупинилась настільки близько до чоловіка, що ніс одразу вловив тонкий аромат парфумів з морським акордом. Його темні очі одразу зчитали з мого обличчя всю невдоволеність ситуацією в кабінеті.

-Вже обрали працівника? – звернувся до жінки, загородивши мені своїм високим зростом шлях до втечі.

-Ще ні, Артеме Сергійовичу, занадто багато претендентів і у всіх свої перспективи.  

Погляд чорних очей сковзнув по моїх паперах.

-Я так розумію, - прямо запитав у мене,  - Ви кандидат, котрий не задовольнив критерії нашого холдингу? Цікаво чому?