ГЛАВА 20

- Женю, швидше! Ради Бога, люба, поспіши! -  підганяла мене на весь голос Ася, коли я поспіхом натягала люб’язно запропонований нею  в оренду одяг. Тепер на мені красувались стильний попелясто-рожевий в лапку костюм, який вигідно підкреслив мою схудлу фігуру, молочного відтінку блуза з коротким рукавом та красиві, витончені, бордові батильйони. Поверх накинула тонке кашемірове пальто винного кольору.

- Ти справжня красуня,  – лакуючи хитромудру укладку, підбадьорила подруга. – Ну, все, наче готова! Присядемо на доріжку.

Скептично похитавши голово, я таки присіла на ліжко, на котрому тепер валявся вміст гардеробної.  Збори покращили настрій на всі сто відсотків, тому, розплившись в щасливій посмішці, стисла тендітну руку дівчини.

-Дякую, - пошепотіла їй в обличчя.

-Ти заслуговуєш на щастя, я в тебе вірю! – ці слова стали найкращим стимулом для взяття перешкоди – співбесіди.

Цмокнувши подругу в щоку, щодуху вилетіла на вулиці. Не вистачало ще запізнитись! А за невеликий  проміжок часу я вже зупинила Мазду, з котрою, до речі, не встигла розпрощатись, біля багатоповерхової новобудови майже  в центрі міста. Скляна чудернацька конструкція у вигляді сягаючого неба … яйця, манила до себе відображенням сяючого сонця та небесної блакиті. За останні роки тенденція будувати височезні приміщення із скляними фасадами заполонила босів великого бізнесу, і все частіше такі споруди, одна розкішніше іншої, з’являлись в місті. Але ця, на противагу іншим, дивувала ще й формою.На парковці знаходилась чимала кількість  автомобілів, тому  для себе зробила висновок, що фірма має великий штат працівників.

В глибині стривоженої душі грали протиріччя -  було не по собі і мучили надокучливі питання.  Як мене зустріне колектив, адже в пам’яті ще  витали відлуння трагедії, чи вірно чиню, прийшовши у фірму Косачів починати життя з нового аркушу, і врешті, як відреагує Владислав на мій вчинок. Хоча, після нашої останньої зустрічі мені байдуже на його думку! Заслужив…    А з іншого боку – так хотілося знову відчути себе щасливою, потрібною, знайти нових друзів і захопитись роботою, а ще  повернути кровиночку.

Згадка про Ваню надала впевненості. Заради сина я зможу все! Обсмикавши пальто, твердою ходою рушила в напрямку величної будівлі. Хол виявився розділеним на кілька секторів: прохідну з охороною, яка вела  безпосередньо до кабінетів холдингу, окреме невеличке кафе для працівників та відвідувачів, а ще офіси одного з відділень державного банку.

На рецепшині мене зустріла ефектна блондинка в строгому синьому костюмі та високо закладеним в пучок волоссям. Помітивши відвідувача, вона одразу начепила чергову посмішку на пухкі рожеві губки.

-Раді Вас вітати в компанії «Аркадія». Чим можу допомогти? – одразу запитала.

-Доброго дня, я на співбесіду.

-Вам на четвертий поверх у відділ кадрів. Удачі, - і мило посміхнулась мені вслід.

Минувши пост охорони, оглянулась в пошуках ліфту чи сходів. Численні коридори – лабіринти, в котрих легко можна заблукати, створювали хитросплетіння для моєї затуманеної і надто напруженої голови. Врешті відшукавши ліфт, завмерла у ваганні: варто натиснути кнопку виклику чи все таки тікати світ за очі. Рука застигла в повітрі, а я не знаходила сил протягнути її до потрібного апарату. Що я знала про «Аркадію»? Рівно нічого, окрім її власників. Ні те чим конкретно займається, ні хто керівник, який штат, конкуренти тощо. Переляк перед невідомістю сковував кожний удар серця, і воно боляче защеміло в грудях.

-Ви вже викликали ліфт? – раптом почула позаду себе мелодійний, сповнений нотками власності, баритон. Від несподіванки здригнулась і різко повернулась до власника чаруючого голосу. Крізь скельця окулярів, з висоти добрих метр дев’яносто, мою розсіяність споглядали карі очі, темніші нічного неба холодної зими. Їхній господар, блондин з короткою модною стрижкою,   широкими, пропорційними відносно зросту, плечима, зодягнений в чорні класичні брюки та світло-коричневу сорочку, поверх якої об’ємну грудну клітку обтягувало темно-сіре пальто, свердлив моє розгублене обличчя. Чим довше я затягувала паузу,  тим яскравіше ставало його нервове напруження та невдоволення. Ні, він не був зіркою модного глянцевого журналу, навпаки, його врода – холодна, спокійна та гармонійна. Але все в його погляді, манері себе подати виявляло сильний внутрішній стержень вольової людини та інтелектуала. Тонкі губи, водночас чуттєві і красиво окреслені, не виражали жодної емоції, вони немов застигли на порцеляновому, ідеально вибритому обличчі. Прямий, з невеличкою горбинкою ніс був злагоджено пропорційним, світлі брови, немов два крила птаха, поволі поповзли догори, коли чоловік врешті рукою вказав в напрямку кабіни.

-Ліфт! – його голос прозвучав рівно, але так власно і характерно для людини, яка звикла віддавати не обговорювані накази. Поступово відмерши, я швидко нажала кнопку виклику. Як тільки двері прочинились, поспіхом забралась в тісний, як для такої будівлі, ліфт.

Незнайомець спокійно пройшов за мною та розмістився за спиною на безпечній дистанції, хоча його гаряче дихання долітало до моєї спантеличеної свідомості. Всі дзеркальні стіни відображали профіль чоловіка, а я, подавлена його енергетикою, не наважувалась перевести подих. Щоб хоч якось відволіктись, ввела в Інтернеті  пошук інформації про «Аркадію». І одразу чудом на екран викинуло фото керівника компанії із красномовним підписом - Повх Артем Сергійович.

Та не може бути! Мимоволі оглянулась… Цей незнайомець із неприхованим  здивуванням споглядав своє зображення в моєму телефоні.