ГЛАВА 16

Дощ нещадно лупцював лобове скло автомобіля, немов хотів пробитись через прозору броню і омити мене так же рясно. Хоч невпинно працювали, очисники не справлялись з поставленим завданням, тому мусила сповільнити рух машини. Кожна хвилина здавалась вічністю! Я була так близько  до свого синочка, що розум вперто відмовлявся тверезо мислити і повністю поклався на доводи серця. А серце гнало чимдуж вперед.

Вже в цілковитих сутінках дісталась до потрібного району в передмісті. Навігатор впевнено керував моїми маневрами серед сплутаних вуличок та провулків. В темряві не могла зорієнтуватися і розгледіти номера будинків, котрі зловісними вежами нависали по сторонах. Врешті електронний путівник привів до невеличкої сторожової будки  - контрольно-пропускного пункту із шлагбаумом, котрий перегороджував подальший проїзд по вулиці.  На сигнал моїх клаксонів у малесенькому квадратному віконечку з’явилась голова охоронця.

-До кого? – крикнув чоловік середніх літ, зодягнений в плямистий камуфляж.

-До Владислава Косача, - відповіла тому, і мої слова одразу відніс вітер.

Охоронець зник в середині крихітного захисту, а через хвилину знову вигулькнув, заперечливо похитуючи головою.

-Потрібний дозвіл на проїзд. Скажіть Ваше прізвище!

Цього лиш не вистачало! Та Косач накаже силоміць випхати моє авто подалі від КПП, не те, що ласкаво запросить проїхати до його особняка.

-А без повідомлення можна проїхати? – таки моя надія завжди вмирала останньою.  

-Вибачте, ні! – на останніх словах чоловік  закрив віконце та зник в службовому приміщенні.

Нічого такий сервіс: охорона, пункт пропуску, закрита територія. Чи бува не від мене так ретельно сховався Влад? Вивіз дітей і сам принишк за бетонними мурами  в очікуванні, що Гордієнко повернеться мститися. Ох, любий! Я всього лише  хочу повернути сина.

Знову посигналила до охоронця. Той неквапливо відкрив вікно та втупився в моєму напрямку в очікувані пропозиції.

-Це питання життя і смерті! В Косача мій річний син і Ви зобов’язані мене пропустити до чоловіка! – прокричала щосили.

Навіть крізь невпинний дощ помітила на його обличчі велике здивування. З відповіддю чоловік не забарився:

-Вам краще поїхати, інакше викличу поліцію!

І знову закрився в своїй мушлі.

Проблеми із екс-колегами мені були ні до чого, тому неохоче від’їхала подалі від пункту. За добрих двісті метрів від нього врешті зупинила авто на обочині. З небесної бездни лило, немов на потоп. Важкі каплі тарабанили по капоті та даху машини і, здавалось, навіть погода плакала в унісон з моєю зраненою душею. Спересердя кілка раз гепнула кулаками по кермі, проте полегшення не прийшло. Я готова була будь-якою ціною дістатись будинку Владислава і байдуже,  що навіть вартістю власного життя. Вирішила спробувати піти до сина в обхід.

Холодна злива одразу прийняла мене в свої обійми. Великі каплі миттю пронизали мою легку одіж та намочили з голови до п’ят. Міцніше закутавшись в легесеньку курточку, запхала телефон за пазуху та побрела позаду контрольно-пропускного пункту.  Залишалось сподіватись, що охоронець не спустив собак охороняти  ввірену йому територію.

 Незабаром дорога закінчилась і я вперлась в густі чагарники. Вони  росли вузькою смугою обабіч яру, за котрим по ту сторону виднілись великі садиби. Серед них  був і будинок  Косача, але дістатись до нього вартувало  надлюдських зусиль. 

Без зайвих роздумів звернула в напрямку яру. Ноги грузнули в розм’яклу землю, яка великими  шматками болота чіплялась до взуття, заважаючи йти . Кущі чіплялись за одяг, били по обличчі холодними слизькими вітами, але я вперто продовжувала спускатись крутим схилом. Тогорічне листя і трава ковзали під ногами і, щоб не впасти, мені доводилось чіплятись за стовбури молодих дерев, які густо росли посеред чагарників. Врешті мені вдалось дістатись дна яру. На моє щастя, потік води в ньому можна було перескочити. А далі почалось найважче – підйом. Знову в суцільній темряві хапалася за гілляччя, спиралась на болотяну землю, але потроху підіймалася  з урвища. Пронизливий вітер, не вгаваючи ні на хвилинку, шмагав промоклий до нитки одяг, дощ теж його підтримував в спробі яскравіше познущатись над одиноким мандрівником.  Від холоду відбивалися в цокотінні  зуби, від нього судорожно лихоманило тіло, але дороги назад для мене не існувало. Будь – якою ціною мусила дістатись цілі.

Врешті вдалось дістатись заповітної вершини. Мокра, брудна, проте сповнена надії, я пішла закладеною бруківкою вулицею. Крадучись, мов злодій, який готується вчинити чи не найсерйозніший злочин в житті, брела в світлі нічних ліхтарів в пошуках належного будинку. Очі сковзнули по потрібному номеру і серце завмерло. Я стояла під високим камінним парканом, котрий муром обгороджував трьохповерхову садибу Косача. Прохід на територію здійснювався через масивні металеві ворота та хвіртку, з боку якої знаходився домофон. Годинник на телефоні показував майже десяту годину вечора, залишалось сподіватись, що Влад вдома і вийде до мене із свого укріплення.

Тремтячими пальцями нажала кнопку виклику, подих мимоволі затамувався в нестерпному очікуванні відповіді. Що я відчувала ось так, стоячи під проливним дощем, в мокрому, прилиплому до холодного тіла одязі, в багнюці, яка відчувала навіть у волоссі? Страх… страх, що всі мої старання виявляться даремними. Боялась не застати Влада вдома, боялась бути  відторгнутою чи не почутою, боялась його презирства і зневаги. В цю мить я зовсім не була схожа на ту дівчину, яку він  покохав і бачив щодня. Відчувала себе опудалом: мокрим, брудним, жалюгідним.

Рясну зливу прорізав голос охоронця.  

-Чого Вам?