ГЛАВА 13

-І що вирішила робити? -  запитала матуся, турботливо закладаючи пасма мого неслухняного волосся за вухо. Я лежала в неньки на колінах, як любила робити в дитинстві. Зараз так потребувала  її підтримки! Поруч з нею я почувала себе дитиною, яку вона оберігала та пестила.

-Перш за все, звернуся у відповідні органи, котрим вдалось так успішно позбавити мене батьківських прав на Ваню. Хочу почути пояснення, чому не можу побачити свою дитину.

-А з Владиславом поговорити перше не бажаєш?  Стільки часу пройшло, можливо він змінив свою думку…

-Ілюзія. Влад не з тих, хто звик змінювати свої рішення.

-Женю, - мама замислилась, - люди, одинокі в своєму горі, здатні на необдумані вчинки, але з часом, вони розуміють власні помилки. Варто зустрітись з Косачем. У нього добре серце і, можливо, його лід вже відтаяв.

Мамині слова вселяли надію. У них було раціональне зерно, до котрого вартувало дослухатись. Але гордість… Образа… Страх знову бути відкинутою… Непереборні перепони, котрі важкими глибами постали на короткому шляху  до довгоочікуваної мрії – тримати Ванічку на руках і гордо носити ім’я матері.

-Думаю, затія марна.

-Доню, спробуй. Їдь у місто, винайми квартиру. Ми з татом тобі допоможемо. А там і роботу знайдеш. В будь-якому випадку, нашого Івана не повернути, допоки ти не матимеш стабільного заробітку і власного житла.

-Мамо, - сльози зрадницьки заблищали  в бездні очей, - мене так болить зрада Влада. В душі – зневіра.  Боюсь, мені не виграти війни з Косачем. Чоловік розтоптав мене, зрівняв із попелом на висохлій влітку дорозі. Я ніхто… Жінка з довідкою про звільнення з місць позбавлення волі і байдуже, що засуджена за чужий гріх. Моя вина перед всіма єдина – я вижила.  

Почула легкий схлип. Мама, давлячи у собі приступи ридань, промовила якомога впевненіше:

-Дитино моя, вірю, ти все зможеш. Моя Женя сильна!

Дві душі плакали в унісон. Моя невеличка кімнатка знову втягувала в себе мою тугу та розпач. В сльозах, на маминих руках заснула. Вперше за останній рік спокійно. Не зривалась, не бігла шукати сина, не кричала світу повернути  його.

Березневий ранок зустрів мене прохолодним туманом. Від вчорашньої, по-травневому ясної погоди не залишилось і сліду. Натомість сирість та сіра пелена огорнули все довкола, немов не весна, а пізня дощова осінь.

Як обіцялась матері, одразу поїхала в місто. Із старого життя у мене залишився автомобіль Mazda, колись подарований як майбутній невістці  батьком Дениса Ільченка. Він нагадував мені про минулі неприємні події, тому прийняла рішення його продати, купити щось  скромніше і залишити трохи грошей на «чорний» день.

Колись рідне місто, таке дороге для моєї пам’яті, адже в ньому пройшли найщасливіші моменти життя, зустріло мене сірою мрякою та величезним затором на головній автомагістралі. Допоки стояла в пробці, прокручувала спогади. Приємні та недуже, вони роєм штурмували мій закипаючий мозок. Не думала, що повернення буде таким болючим, так ятритиме зранене серце. Коли споглядала на набережну, душа омивалася гіркими слізьми. Ще двох років не пройшло, як я, втікаючи від свого кохання до Владислава, намагалась знайти щастя в очах Гравського. Не змогла… Не змогла і зараз переступити межу вірності єдиній коханій людині на землі.

В невеселих роздумах нарешті дісталася приймальні суду, в котрому за позовною заявою Косача мене позбавили батьківських прав. Огрядна, з акуратно закладеним на маківці волоссям та кам’яним, беземоційним виразом обличчя, дама виглядала вороже.  Яскраво-червона помада крикуче контрастувала з її викрашеними блакитними тінями очима та масивними татуйованими бровами.  

-Такі, як ти, не заслуговують бути матір’ю, - почувши моє прохання, одразу випалила в очі. – Про що думала, коли зібралась обзавестись дитям. Народжують, а потім гайда в кущі, нехай інші турбуються малечею. Добре, що хоч тато в дитини адекватний.

Думала, не замовкне ніколи. В’їдливий, образливий тон з кожним словом прирівнював мене до позначки «нуль». Хотілось крикнути, щоб заткнулась, чи кинути в наглу фізіономію чимось важким. Стримувалась… Терпіла, закусивши до болю нижню губу. 

Нічого, і не таке витримаю, аби лише тримати Ваню на руках, бачити його посмішки, почути перші слова. Після хвилин десяти промивання мозків зрозуміла, мене ніхто не почує, допоки не прийду в ці стіни з хорошим  стабільним заробітком в кишені, престижною роботою  за плечима, позитивними рекомендаціями та відмінними характеристиками. Мовчки розвернулась та полишила бастіон моральності. Жінка ще там щось верещала мені вслід про невихованість і безтактовність, але я не чула. Бахнувши дверима, розчинилась в тісному натовпі відвідувачів.

Єдиним моїм способом побачити сина був дозвіл Косача. Переступивши гордість, вирішила попросити його про милість, бо інакше це не назвеш. 

  Влад…

Що я знала про нього? Як за останній рік змінилось життя  найближчої колись людини? Я не знала нічого. Навіть не була впевнена, що проживає в нашій попередній квартирі. Розпитувати в Єгора не наважувалась, а мама нічого теж не знала. Вона, бідолашна, також жодного разу не бачила внука.

Єдиною людиною, котра могла мені допомогти вийти на Косача, залишалась Ася, моя вірна подруга та колега. Після жахливої аварії та несправедливого ув’язнення, дівчина продовжувала підтримувати зі мною зв'язок, однак цікава мені тема завжди залишалась табу.

-Асю, - поспіхом набравши її номер,  закричала в мікрофон, - це Женя Гордієнко! Привіт!