ГЛАВА 11

Рік потому

Весна… Весна видалась надзвичайно ранньою та теплою. Березень тільки вступав в свої права, однак добре прогріте повітря та яскраво-синє небо навіювали наближення травня з його щебетливими співами птахів, ранковими останніми приморозками та запахом первоцвіту.  Між ще чорною землею і небесною блакиттю літала полишена зимою сирість і вологість. Дерева, скинувши залишки білого хутра, наливались соком,  набухали великими бруньками, з котрих от-от визирнуть ніжні салатові листочки. Легкий весняний вітер потроху здував з усього живого залишки зимового сну,  і світ пробуджувався, готуючись до наступного циклічного   оновлення, до нового життя. Моє життя теж починало новий рух з нульової точки відправлення. Євгенія Гордієнко - засуджена законом і осуджена коханим чоловіком. 

  Для мене цьогорічна весна – особлива, бо просякнута найбільшою людською потребою – свободою. Кілька хвилин тому за моєю спиною зачинили важку браму контрольно-пропускного пункту виправної колонії, сподіваюся назавжди… Перед обличчям постала широка рівнина зораного восени поля, безкрайого, сягаючого геть за обрій. На північ по ньому тягнулася добре втоптана грунтова дорога, така ж одинока, як подорожній , який не знаходить сміливості ступити на її болотяне полотно. Як довго я мріяла про ось цю хвилину! День за днем уявляла, як швидко крокуватиму  шляхом в протилежному  напрямку від в’язниці, марила ідеєю вирватись з неволі, а кожної ночі бачила сни-муки: біжу до свого сина, шукаю його, називаю по імені, але даремно. Інколи мені снився Владислав. Ті сни були приємністю і рідкістю. Не зважаючи на біль і розпач, які завдав колишній наречений, в сновидіннях він поставав люблячим і турботливим чоловіком, таким, яким був насправді, і якби не бажав сховатися за маскою власного егоїзму та невиправданого цинізму.  

У мене було достатньо часу проаналізувати його думки, переживання з приводу смерті батьків, жорстокий вчинок відносно моїх почуттів. Спочатку я злилась, одинока в своїх образах та страхах, а згодом дякувала, що не відправив Ваню зі мною. Менше всього хотіла, щоб моя дитина жила в тому пеклі, з котрого я нарешті випурхнула  подібно змученому кліткою птахом.  Що я могла дати дитині, окрім своєї безмірної материнської любові, в клятих запліснявілих чотирьох стінах  тюрми? Лише тепер зрозуміла, що Владислав дійсно був правий і прийняв вірне рішення. Однак, його ставлення до мене не могла виправдати. Образа, що повірив всім, окрім тієї, що вартувала його найвищої довіри, важким каменем осіла в грудях. Совість вимагала справедливості, розум кричав будь-якою ціною доказати невинуватість, а серце… серце нило, кровоточило за Косачем глибокою раною, котра не могла затягнутися.

Що здатне пробачити кохання? Які враження може стерти пам'ять? Одне знала насправді: моє кохання, совість та пам'ять потребують істини та законного рішення для винуватців у смерті батьків Владислава. Не заспокоюсь, не зможу жити, допоки злочинці не будуть покаранні. Я маю відмити з бруду своє ім’я, відстояти його заради себе, свого синочка, своїх змучених важким випробуванням батьків.  Згадка про сина, якого я жодного разу так і не побачила, гірким осадом защемила серце. Заради нього я була готова на все!

На горизонті з’явився знайомий чорний автомобіль Alfa Romeo. Єгор дотримав слова і виключно завдяки його старанням я зараз перебувала по ту сторону паркану. Невідомо, правдами чи ні, за які гроші чи за допомогою потрібних зв’язків, але він мене витягнув, подарувавши шанс почати життя  з початку. Безумовно, його вчинок вартує найвищої нагороди, але віддячити йому монетою, котру він бажав отримати, ніколи не зможу. Серцю не накажеш…

 Попереду чекала важка, але щира і чесна розмова. До неї готувалась, підбирала кожне слова, а от зараз, запримітивши власника авто, розгубила фрази і лише із широко відкритими зіницями спостерігала, з якою радістю Гравський заключив моє схудле тіло в свої дужі руки.

-Женька! – закрутив мене на місці. - Нарешті ти вільна!

Опустивши на землю, чоловік делікатно поцілував щоку, закинув в багажник мої бідні пожитки і галантно допоміг присісти на сидіння.

-Єгоре, дякую тобі, - нарешті спромоглася на розмову, проте мій співрозмовник не був налаштований на вияснення відносин. Напевне, як і я, не хотів псувати настрій в такий радісний і довгоочікуваний день. Мою відповідь він знав давно.

-Ми ж друзі, а друзі зобов’язані допомагати один одному! – натягнуто посміхнувся він, давши зрозуміти, що не бажає продовжувати тему. Чоловік простягнув свій телефон. – Подзвони матері, вона хвилюється. Через кілька годин приїдемо.

Мама підійняла трубку одразу. Сльози радості накрили нас обох з головою. Не вірилось, що ось так просто можна знову зателефонувати, вдосталь поговорити, і не потрібно для цього ховатися по туалетах чи темних кутках. Я вільна! Вільна! Вільна!  

-Коли ти посміхаєшся, стаєш схожою на ту Женьку, з котрою познайомився майже два роки тому,  - Єгор переклав руку з керма на мої тремтячі пальці. Ось воно, мить, яку вже рік відтягую. Поспішила витягнути руки з-під гарячої долоні. Мій жест не пройшов мимо уваги хлопця, і він, з явним невдоволенням на обличчі, різко загальмував. Від несподіванки я вжалась в сидіння, нервово потягнувши  пасок безпеки. Кілька хвилин Єгор мовчки вдивлявся попереду себе. Я не могла насмілитись поглянути на нього чи навіть ворухнутись. Напруга, гірше грозового неба, нависла над двома дорослими людьми, які не бажали прийняти очевидності. Я – почуттів Єгора, він – моєї нелюбові. Врешті Гравський розвернуся до мене обличчям.