ГЛАВА 10

В малюсіньке квадратне віконечко, яке завбачливо будівничі розмістили під самісінькою стелею, заледве пропускалися тусклі промені сідаючого зимового сонця. Втомлено споглядала на те світло, яке було залишками останнього дня, проведеного на волі  поза межами цього жахливого карцеру. Оглянувшись, ніяк не могла повірити, що все відбувається на яву, що зараз сиджу на місці затриманого, а не по ту сторону, де ходять люди в погонах.  Яка тонка грань! Вчора ти дихав свободою, милувався прийдешнім днем, а сьогодні – рада шматочку сонця поза загратованим вікном.

Камера, розміром максимум три на три метра, була обладнана по-спартанськи: дві койки-ліжка попід стінами, розташовані один навпроти одного, дві мініатюрні тумби обабіч ліжок, умивальник і відокремлена подібність туалету. Сирість та вогкість намертво прижились на цих сірих від часу стінах, розквітаючи зеленкуватим грибком. 

 Я змерзла. Холодний озноб мільйонами сиротів виступив на посинілій шкірі. Але одягнутись не було в що. Мої речі залишились в квартирі Косача, при собі мала лише поношені джинси, старенький светрик з академії, а пальто помістили в камеру схову ще на вході. Просила Кушніра повідомити  батьків про затримання та чи виконав він моє прохання?

В гнітючій тиші скрип вхідних дверей видався звуком з того світу. На порозі з’явилась молода дівчина – конвоїр в плямистому камуфляжі.

-Гордієнко, - гордовитим тоном звернулась, - тобі передачка! І вставати потрібно, коли заходжу.

Недбало кинувши пакет на підлогу, вона знову брякнула ключами та швидко зникла в коридорі.

Поволі підвівшись, побрела до залишеної покладі. В ній знаходились такі потрібні мені речі: теплий в’язаний кардиган, зимовий спортивний костюм і ще один тонший, кілька футболок, регланів та красивих комплектів нижньої білизни. На дні пакету  помітила невеличкий клаптик паперу з акуратно виведеним текстом «Можеш завжди розраховувати на мене. Єгор ».

Уста затремтіли в легкій посмішці, Гравський мене не полишить в біді, отже є надія на порятунок.

Двері в камеру знову скрипнули. Тільки цього разу на порозі завмер… Косач. Наші погляди схрестились, сили відірвати очі не знаходили ні я, ні він. Я продовжувала стояти перед ним з якоюсь одежиною в руках, решта хаотично валялось на ліжку. Він ступив крок в приміщення, за ним одразу зачинила двері конвоїр.

- Бачу, ти не дуже сумуєш, - його холодні зелені очі завмерли на кофтині, яку продовжувала утримувати. – Тільки що я зустрів Гравського, так розумію він був в тебе?

-Владе… - я не чула його останніх слів. Спантеличена  і невимовно рада зустрічі, я забула про його холодний тон, про чужий, сповнений зневаги погляд, про його байдужість до мене, і повисла в коханого на шиї.

Косач продовжував стояти незворушно, наче викарбуваний з граніту, його руки так і залишились випростані по тулубу.

-Влад…- видихнула імя. Надія оповила серце, надаючи зраненому тілу та розтоптаній душі крила. – Влад!

Коханий…

Жаданий…

Мій наречений…

Батько моєї дитини…

Моя опора і надія…

Мій…

Із застиглим іменем на губах, горнулась до кам’яної глиби, яка не виражала жодної емоції, не виказувала бодай якогось почуття.  В ніс вдарив знайомий запах парфуму, залоскотавши спогадами найпотаємніші закутки серця.

Як завжди прекрасний. Зодягнений в темно-сірий класичний костюм, під жакетом якого красувався чорний гольф, вигідно підкреслюючи гострі вилиці свого власника, акуратно підстрижений, ідеально вибритий, впевнений в собі чоловік, здатний будь-кого подавити своєю енергетикою. 

Відчувши тепло його гарячого тіла, немов божевільна тулилась міцніше в пошуку захисту та розуміння.

-Радий бачити, що тобі краще, - делікатно відпихаючи мене, сухо, але вже спокійніше, промовив Косач. Я безсило опустила руки, а він помірковано пройшов в глиб камери, окидаючи все байдужим оком. Не такої зустрічі очікувала, не про такий холод сталі мріяла! Сльози образи знову бризнули на щоки.  

-Так, Єгор передав теплі речі. До речі, він не покинув мене у біді, не відвернувся, як ти, - відказала, поволі обертаючись до чоловіка, -  Сподівалась, ти прийдеш раніше. Я пробула в лікарні три тижні, а  ти жодного разу не навідався.

 Мене одразу пронизав пекучий погляд смарагдових очей.  В їхній глибині читався  біль і відчай, невимовний сум та зневага водночас.

-В мене були справи… нагальні, - хвилину він мовчки вивчав мене, ніби згадував чи порівнював, та врешті відповів, вложивши  руки в кишені брюк.

Між нами панувала така напруга, що найменша іскра могла привести до вибуху. В кінцівках відчула нервове  посіпування. Щоб приховати від Владислава тремтіння, зжала долоні в кулаки і наблизилась впритул до витонченого обличчя.

-Чому мені не дозволили побачитись із сином? – нарешті поставила головне запитання.

При згадці по дитину  скули Косача нервово заїздили, почувся крип зубів.

- Женю, я довго відкладав нашу розмову, - набравши повні груди повітря, рівним тоном розпочав Косач. – Але, думаю, пора вирішити всі недомовленості та розставити крапки над «і».

-Недомовленості і крапки? – вибухнула, бо нерви були на межі. – Я не можу поглянути на свого малюка, пригорнути його, відчути його тепло, а ти мені говориш, що відкладав розмову, бо у тебе справи! Владе, це жорстоко і несправедливо! В чому ти мене звинувачуєш?