ГЛАВА 9

ЖЕНЯ

З останнього візиту слідчого Кушніра пройшло довгих три тижні. За цей час він жодного разу не потурбував мене, лише конвой із кількох чоловіків під дверима палати, в яку мене нарешті перевели, нагадував, що я – людина невільна, перебуваю під контролем та звинувачують в кримінальному правопорушенні. Хоча підозри мені не оголошували, навіть адвоката не найняла, не зважаючи на вмовляння матері.

Владислав так і не навідався, забув, стер з пам’яті, немов не було ніколи в його житті Жені Гордієнко. Якось мені вдалось дістатись до дитячого відділення. Проте спроби побачити синочка не увінчались успіхом: на порозі мене зустрів накачаний мордоворот, якого Владислав приставив в охорону. Я подумки дякувала Косачу, що так трепетно оберігає життя Івана. Однак не могла осягнути, чому вбачає в мені його ворога? Я називала малюка по імені, яке сама йому дала і водночас уявлення не мала, як нарік хлопчика батько.

Сьогодні на черговому обході Костянтин Михайлович запевнив, що готова на виписку. Моїй радості не було меж! Нарешті покину білі стіни, вийду на чисте повітря та відчую таку бажану свободу. Лютневий день видався напрочуд сонячним, яскраві промінчики, пробираючись крізь величезне вікно, заливали світлом маленьке приміщення, яке протягом останнього часу замінило мені дім.

Посміхаючись про себе, відсторонила штору і виглянула на центральний вхід корпусу. На майданчику стояли декілька автомобілів і серед них знайомий мені чорний Alfa Romeo. Я не помилилась, з останнього вийшов мій хороший друг Єгор Гравський. Молодий чоловік, підвівши голову в напрямку поверху хірургії, запримітив мене та, всміхаючись, активно замахав рукою в знак привітання. У відповідь широко посміхнулась. Із заднього сидіння свого крутого авто Єгор дістав величезний букет пурпурових троянд та місткий пакет. Через кілька хвилин із своїм багажем хлопець переступив поріг моєї палати. З його появою, напевне, в приміщенні стало ще світліше, а на душі – запанував давно відсутній там спокій.

-Женечко, люба, привіт! -   по-справжньому щира посмішка засяяла на бездоганно вибритому обличчі свого власника - високого, дещо худорлявого, але ідеально виточеного,  брюнета, з чорним, як воронове крило волоссям, та тонкими, схожими на м’які доріжки вустами. Його  сині, кольору волошкового поля очі, випромінювали лагідність і рівновагу. Чоловік виглядав інтелігентом, інтелігентом в десятому поколінні. Від нього віяло лоском, самовпевненістю та юнацьким азартом.

Його незмінний, ледь вловимий парфум з нотками лайму, одразу приємно защемив в носі, настирливо перебуваючи лікарняні запахи. Під стильною шкіряною дублянкою помітила на прибулому формений одяг прокурора Єгор коректно нахилився поцілувати мене в щоку, але я, не втримавшись від своїх переживань і одиноких війн, зарилась в його обійми і розплакалась. Нерви здали, я ридала, мов востаннє в житті, чоловік являвся останньою людиною на світі, яка прийшла мене підтримати.

-Женя, - почула над вухом м’який хриплий голос. Єгор ніжно притискав  моє схлипуючи тіло до себе, водночас вільною рукою заспокійливо погладжував волосся.

З Єгором Гравським я познайомилась сім місяців тому, коли по закінченню Національної академії внутрішніх справ, долею випадку, а точніше завдяки Косачу, потрапила на службу дільничним інспектором поліції в село Верхнє, де проживала в його родичів. Єгор мені подобався, але не більше, ніж того могли дозволити наші дружні відносини. Декілька раз ми, правда, цілувались, але далі діло не пішло – моє серце назавжди вкрав Владислав. Я знала, що подобаюсь Єгору і старалась ніколи не користуватись його почуттями. Зараз  плакала як другу в жилетку, він же, навпаки, розцінив все на власний розсуд.

-Женю, як ти? – сині  очі   вдивлялись в мої заплакані та почервонілі. Хлопець ніжно обхопив гарячими долонями моє обличчя і в його очах я прочитала справжні турботу і переживання.

-Я нічого не розумію… І від цього мені страшно, - ковтнула гіркий ком.

Я багато чого б віддала, щоб зараз на мене ось так дивились кохані очі Влада, а його руки ніжно пригортали до себе.

-Влад з котушок злетів, - в голосі Єгора зазвучали ноти злості, - він замкнувся в своєму горі, забувши про тебе, про твої почуття.

-Ти говорив з ним? – емоційно накинулась на хлопця. У відповідь він важко видихнув. Отже, їхня розмова була не з легких.

-Женю, у нас мало часу, - натомість відповів він, - сьогодні тебе візьмуть під варту і переведуть в СІЗО.

Єгор якомога м’якше намагався карбувати слова, але вони важезними каменями летіли в мою душу. Мене арештують? Повісять чужий злочин? Я сидітиму за гратами? А як же Ваня?

Я повільно сповзла на край лікарняного ліжка. Що я відчула? Ненависть до Владислава за те, що не розібрався в ситуації, склав всю вину на мене і звинувачував, головне, мене перед собою. А виключно завдяки його бездіяльності сьогоднішню ніч я проведу в одинокій камері.  Єгор галантно допоміг зручніше сісти, опісля присів напочіпки та обхопив мої коліна руками. Сльози беззвучно текли по щоках та падали  хлопцеві на руки. Я знову ридала, не маючи сили зібратися з волею.

-Не вірю в твою вину, чуєш, не вірю, - майже прокричав в обличчя Гравський. - Мила моя дівчинко, обіцяю, що все зроблю, щоб витягнути тебе.

-Ти єдиний друг, який у мене залишився, - накрила його витончені пальці тремтячою долонею.