ГЛАВА 8

ЖЕНЯ

Я народилася вдруге. Зі слів лікаря, який протягом останніх кількох днів не відходить від мого лікарняного ліжка в реанімаційному відділенні, вижити в  такій жахливій аварії – чудо. А справжнє диво – в мене народився син, чудовий здоровий хлопчик, хоч і недоношений. Я ще не бачила його, навіть фото ніхто не показав. Я благала, молила медсестер, але жодна душа не обізвалась допомогти, посилаючись, що мені шкідливо нервувати і напружуватись. Дивні! Моє спасіння – це моя дитина, заради неї я дихаю і борюсь за життя. Лікар запевнив: з дитям все добре, він перебуває під постійним належним наглядом. Але моєму материнському серцю цього було замало. Лише побачивши синочка, могла заспокоїтись.

-Вирішила, як назвеш сина? – запитав мене все той же лікар, середнього зросту чоловік,  глибоко посаджені очі якого випромінювали добро та спокій, від їхнього погляду на душі  одразу ставало легше і впевненіше. Сивина давно посріблила його довгувате, завжди акуратно зачесане волосся, а глибокі зморшки на округлому обличчі свідчили про тривалі безсонні ночі, проведені біля пацієнтів у ввіреному йому відділені. Костянтин Михайлович  відносився до мене по-батьківськи турботливо, хоча на мої вмовляння покази крихітку лише заперечно хитав головою. Він був першим, хто звістив мене про народження сина, першим, хто запитав, яке ім’я бажаю дати первістку.

-Іван, - з величною гордістю тоді відповіла я.

-Вітаю, мамуля!

-Владислав приходив? – вхопила його за руку, поглянувши у широко відкриті очі із всією мольбою, на яку може бути здатна любляча жінка.

-Ні, - сухо кинув та поспішив вийти.

Чому? Не розуміла. Зайнятий дітьми, похорон, бізнес. Але хоча б зайти на хвилинку міг, бо була впевнена, що до дитини приїздить. Влад втратив батьків, але моя вина у тому лише одна – я сиділа за кермом.

В реанімацію нікого не пропускали, навіть мамі заборонили заходити. Вони приїздила кожного дня і по кілька годин дивилась на мене через вікно з коридору. А я лежала вся в бинтах, численних саднах, від яких терпіла нещадні муки, мені зробили важку операцію і встати з ліжка  дозволили лише через тиждень; на лівій руці красувався гіпс, голова теж в пов’язці, а ще довге волосся зістригли, коли накладали шви на рану. Відчувала себе побитою фізично і розбитою морально.  Звістка по смерть батьків Владислава постала для мене громом серед ясного  неба. До завмирання серця боялась поглянути коханому у вічі, хоча твердо знала, що підстав винити мене в їхній загибелі немає.  Я навіть уявити не могла, що твориться в голові і в серці мого Косача, але понад усе в таку важку хвилину хотіла бути поруч.

Погані передчуття та невпинні хвилювання серця виплескувались в рясні сльози, якими я щедро зрошувала лікарняну подушку. Сьогодні третій день мого нового життя. Почався він як завжди: з обходу Костянтина Михайловича, повторних аналізів, чергових капельниць та уколів. Годинник на стіні показував майже десяту ранку, всі процедури були позаду і я просто втупилась, поглинута власними нещасливим думками, в одну точку на стелі. Сльози знову зрадницьки котилися рясним дощем по блідих щоках.

-Доброго дня, пані Євгеніє! – раптом почула біля свого ліжка незнайомий чоловічий голос. Він прозвучав тихо, але власно, вимогливо та чітко. Від несподіванки стрепенулась та поволі розвернула голову до дверей. Крізь мокру пелену  роздивилась середнього зросту чоловіка, віком приблизно 40-45 років з акуратно підстриженим коротким русявим волоссям та відрощеною по останнім тенденціям моди бородою, в котрій чітко виділялись відтінки сивої щетини. Він був одягнений в діловий темно - коричневий костюм, під яким виднілась світло-бежева сорочка. Статності його трохи повній поставі надавала чорна шкіряна дублянка, щільно обтиснувши свого власника. Незнайомець дивився на мене некліпаючими очима, незворушно та навіть зверхньо.   В його погляді читався холод, зневага та цікавість. Помітила, що прибулий тримав у руках містку шкіряну теку, теж чорного кольору. На думку одразу спало:  прийшов слідчий у справі по факту ДТП. Отже, допит! Добре, врешті зможу розповісти, як все сталось.

-Пані Євгеніє, доброго дня! – чемно привітався він. – Слідчий Віталій Кушнір. Думаю, Ви здогадались з якого приводу я прийшов.

-Я готова відповісти на Ваші запитання, - намагалась говорити твердо, хоча голос мій помітно тремтів.

-Мене цікавлять обставини аварії…

Вирішила самостійно детально розповісти про ДТП, не бажала, щоб мене засипали питаннями і уточненнями, щоб врешті збити з правдивих показів.

Карбуючи кожне слово, описала як мене переслідував чорний позашляховик, як по винні його водія зїхала з автомагістралі, про що говорили і останні слова Анатолія Анатолійовича.

Кушнір уважно слухав оповідь, інколи щось занотовував у своєму великому блокноті, декілька раз навів уточнення.

-Тобто, Ви своєї вини у порушенні правил дорожнього руху, що привело до смерті двох людей, не визнаєте? – по закінченню розповіді підсував він.

-Звісно, ні! – категорично відповіла.

-На передодні ДТП з кимось зустрічались? – пронизливі очі свердлили мене, немов під мікроскопом, кожною клітинкою шкіри відчувала його наростаючу ненависть до мене.

Про розмову з Ільченком молодшим вирішила промовчати. І так з Владом напружені відносини.

-Не зустрічалась! – впевнено відповіла.

Схоже, слідчий тільки й чекав такої відповіді, бо розплившись в задоволеній посмішці, поволі дістав із теки кілька фотографій. На простягнутих світлинах була зафіксоване побачення з Денисом.