ГЛАВА 7

ВЛАДИСЛАВ

Я сидів на великому дивані, обтягнутому шкірою бежевого кольору, в світлій та просторій вітальні батьківського дому. Напівпрозорі портьєри  вільно пропускали яскраве проміння, на яке тільки могло спромогтися лютневе сонце. В моїх руках тремтіла фотокартка двох найрідніших мені людей: тата і мами, таких усміхнених, життєрадісних і … живих. Вчора  я похоронив їх обох, поруч, як годиться, біля старих могил дідуся та бабусі. Прислуга ще зранку познімала з численних дзеркал простирадла, і ніщо, окрім відсутності батьків, не нагадувало, що їх більше немає. Здавалось, ось-ось в кімнату зайде усміхнена мама, батько присяде на сусідній диван, втомлено потираючи очі. І все буде як завжди, я знову відчуватиму себе  дитиною в таких люблячих і рідних очах. Правду говорять: ми діти, допоки живі наші батьки. А зараз я бовтався, мов паперовий кораблик на хвилях розбурханого моря, і почувався таким же безпорадним, як мій новонароджений син, який потребує догляду і підтримки. Останнє я сподівався знайти в очах рідної сестри Лариси. Та, напевне, дівчина геть втратила  голову від чергового бойфренда. Мої переконання, що її новому хлопцеві потрібний лише наш сімейний  статок і статус, остаточно нас розсварили.   

Від важких роздумів відірвав настирливий дзвінок мобільного телефону. Глянувши на екран, саркастично посміхнувся. Телефонував мій  давній знайомий Єгор Гравський. Колись ми навіть були добрими друзями, однак з появою Жені наші дороги з ним розійшлись. Не міг спілкуватись з чоловіком, який кидав на мою наречену недвозначні погляди. Цікаво, що йому потрібно? Можливо Євгенію?

-Слухаю, - дещо грубувато відповів, натиснувши кнопку прийому дзвінка.

-Прийми мої співчуття, Владе! – почувся приємний чоловічий голос. Жінки тільки за м’який баритон вішались на шию його власнику.   

-Дякую, - сухо відповів.

-Як Женя, як син? До речі, вітаю з народженням хлопчика! – отже я вгадав, його цікавить виключно Гордієнко, а на мої почуття – начхати. Ось вона, справжня лицемірна дружба – бути поруч, щоб в слушний момент вкрасти в тебе з-під носа наречену. Серце защеміло від образи та люті. Хотілось наговорити цьому покидьку безліч грубих та непристойних слів, яких він заслуговує сповна. Але втримався, промовчав виключно із поваги до його суспільного статусу. Не хотілось наживати ворога, котрий багато чого знав про мою сім’ю. Однак вискочці вирішив дати хороший урок, щоб раз і назавжди залишив спроби наближатись до Жені.

-Женя -  чудово, наскільки це можливо в її обставинах.

-Не зрозумів, - нагло уточнив співрозмовник, а я відчув, як закипаю подібно переповненому чайнику.   

-Не сьогодні-завтра Євгенію заарештують…

Запала тривала та гнітюча мовчанка. Ага, любий друже, що, не потрібна тобі засуджена жінка? Явно не пасуватиме поруч з самовпевненим прокурором. Хіба що коханкою. Але знаючи Женю, вона на це не погодиться, та і я, не дозволю, щоб мати мого сина вважалась повією.

-Невже нічого не можна зробити? – врешті прийшов до тями Єгор.

-В своїй роботі ми керуємо прямими доказами. Гордієнко перевищила швидкість, не справилась із керуванням і її необдумані вчинки потягли наслідки: тепер мої батьки назавжди в могилі! – проревів останні слова, різко підвівшись на ноги.

Сліпа ненависть затуманила очі, я ладен був розірвати всіх на шматки, особливо Гравського, що поліз прямісінько в душу. Не втримався, пекучі сльози покотились по щоках, виливаючись назовні риданням зраненої душі. Щоб не крикнути, до болю, до білого кольору стис зубами нижню губу. Лише терпкий присмак власної крові потроху повернув до свідомості. Єгор ще був на зв’язку, терпляче очікуючи, коли заспокоюсь. 

-Вибач, - із нотками суму в голосі промовив друг. – Напевне я лізу, куди не слід. Ще раз прийми мої співчуття!

Та до біса твої співчуття! Я щосили гепнув телефоном об диван. Виникло непереборне бажання напитися та завалитись в ліжко, бо очі давно склепались від утоми. Та не міг. Почуття обов’язку перед дітьми не давало можливості розслабитись. Потрібно було приділити увагу маленькій Златі, їй незабаром виповниться тільки чотири роки і дівчинка так звикла до Євгенії, що інколи називала ту мамою. А Ванічка! Бідне дитя зараз в лікарні, я вже найняв для нього няню та приставив охорону про всяк випадок. Женя ще не ходила, але боявся, знайде спосіб дістатись сина.

За роздумами мене застала Лора. Дівчина поволі, наче хижа пантера, прокралась до дивану та присіла поруч.  Я сидів, обхопивши голову руками, та краєм ока помітив стурбованість на обличчі сестри.

-Владе, нам давно потрібно поговорити. Батьків не повернеш, а жити далі потрібно, - почала здалеку дівчина. Я сам розумів, що рано чи пізно розмова про вирішення долі бізнесу мала настати. І для мене не було секретом плани Лариси  на головний пакет акцій, яким дістався нам у спадок. Проте волів мовчки вислухати сестру.

-Братику, - почала та солодкуватим голосом, чим ще більше розбурхала і так неспокійний вулкан емоцій в голові. – Останнім часом батько довіряв мені керування холдингом і як не як я маю досвід ведення бізнесу. Чого не скажеш про тебе.

Сьогодні явно не мій день! Всі вирішили дістати мене своїми дурними пропозиціями, висновками і побажаннями. Спочатку Єгор, а зараз Лора. «Який з тебе гендиректор»? – хотів крикнути та зусиллями стримав себе.