ГЛАВА 6

ВЛАДИСЛАВ

Я дивився на жінку, яку кілька годин тому боготворив і возносив до неба. Вона була для мене всім: сонцем у похмурий день, каплею дощу на висушену землю, невимовним щастям, яке так боявся втратити. Боявся… боявся… боявся… І втратив. Вона сама зруйнувала той щасливий світ, в котрому ми були разом, в котрому ми так кохали один одного і поважали, насолоджувались радісними миттями і сподівались, що так буде вічно.

Ні, кохана, більше не буде, не буде нас, не буде радості, не буде нашого майбутнього. Не буде, як немає моїх батьків… Ти вбила їх, вбила і вижила, щоб кожного дня нагадувати мені про цю страшну трагедію. Як же я ненавиджу тебе! Кожною клітиною свого зраненого серця,  всякою частиною пошматованої душі…

Краще б ти померла, померла просто зараз на ось цьому операційному столі. Тоді всім було легше. Мені, моїй сестрі Лорі,  і моїй Златі. Тоді б мені ніколи не довелось пояснювати, що ти вбивця, який має сидіти за гратами.

Першу дружину вбили на моїх очах, я залишився на довгі роки батьком – одинаком, допоки ти вихором не увірвалась в моє життя, змінивши його назавжди. Оживила мене, щоб забрати життя найдорожчих мені людей.

-Владиславе Анатолійовичу, Владиславе, - почув позаду себе хриплий голос лікаря-хірурга, який кілька годин підряд рятував від загибелі мою Женю.   

Врешті я знайшов сили відірвати погляд від вікна в операційну, де метушились біля закривавленого тіла кілька медпрацівників. Не знаю скільки часу отак простояв у своїх думках та, напевно, довго, очі пекли нестерпно. Ні, я не плакав, не міг, лише хотів вити пораненим звіром, але для цього мені потрібно було дістатись до своєї вже одинокої барлоги.

Оглянувшись я побачив невисокого сивочолого чоловіка, приблизно ровесника мого покійного батька, з глибокими зморшками на обличчі та добрими сірими очима.

-Владиславе Анатолійовичу, - повторився він, - Євгенію переведуть в реанімаційне відділення, її стан вкрай важкий. Ми зробили все, що змогли. Сподіватимемось, що молодий організм викарабкається. І прийміть мої співчуття.

Після цих слів чоловік зник за плечима трьох конвоїрів, яких вже  приставив до Гордієнко слідчий у провадженні по факту ДТП; смішно, наче вона зараз підведеться на ноги і дремене від слідства і суду.  Та якби так сталось, я б першим скрутив їй руки і доставив до потрібної установи. Але поки Женя нерухома, зате бореться за своє нікчемне життя.

Чоловіки поспішили відвести зацікавлені погляди в сторону. Їм повезло більше, ніж колегам на центральному вході в лікарню. Ті відбивають лавину журналістів, готових голову звернути заради сенсації: в ДТП загинув із дружиною відомий політик і бізнесмен. Першим, про що говорили, замовлене вбивство. Проте, хтось шепнув, що за кермом сиділа без п’яти хвилин невістка, та ще й вагітна. Тепер в  гонитві за свіжити новинами  папарації осадом брали  головного лікаря.    

Я знову понуро розвернувся до вікна. Медики один за одним покидали приміщення. Врешті до мене підійшла медсестра і стиха промовила:

-Ходіть за мною, я Вас проведу…

Куди? Навіщо? Не розумів і не питав, просто було байдуже. Поволі поплівся за дівчиною, яка уміло виляла численними коридорами в іншу сторону будівлі. Врешті вона провела до протилежного крила лікарні. Над входом висіла вивіска, по якій поспіхом ковзнув очима, щось «дитяче» писало. Медсестра зупинилась біля одних з десятка дверей та запросила пройти:

-Пройдіть, лікар Вам все пояснить. Всього найкращого. Будьте мужніми.

І зникла, розвернулась, розчинилась серед лабіринтів закладу. Не вагаючись, постукав у двері та після почутого запрошення, важко видихнувши, пройшов в кабінет.  Я опинився у світлому, обставленому, по-звичному для подібних установ, приміщенні, де за довгим столом схилилася над паперами коротко стрижена блондинка, віком років сорок.

-Доброго вечора, - підняла вона сині очі, під якими виднілись чорні круги втоми, - присідайте, у Вас був важкий день. Мене звуть Світлана Олександрівна і я лікуючий лікар Вашого новонародженого сина.

Жінка втупилась на мене в очікувані бодай якоїсь відповіді чи реакції. А я не міг промовити і слова. Батьки загинули, Женя – винуватиця ДТП, і тут раптом… Одна новина за другою, так швидко, що мій загнаний мозок не встигав їх переварити.

-Сина? Якого сина? – ледве перебирав язиком. В горлі пересохло і нестерпно пекло.

Лікар зробила такий вираз обличчя, немов перед нею розумово відсталий, хоча, напевне, я таким був в ці хвилини. Вона мовчки підвелась та подала склянку з водою,  а я все не міг перетравити інформацію.

-Пийте, - прозвучав її владний тон. – Це заспокійливе, Вам стане краще.

Я слухняно випив гірку рідину, яка почала поволі розслаблювати м’язи.  

-Вашу наречену привезли до лікарні у край важкому стані, в неї, окрім отриманих травм, розпочались передчасні пологи. Нам вдалося врятувати життя Вашому синові. Хлопчик родився недоношеним, але, на щастя, його стан задовільний. – жінка запнулась, уважно спостерігаючи за мною.

Слова діяли магнетично. Із спантеличеної, втраченої істоти я перетворювався на звичного Влад Косача, розважливого та стриманого. Що я відчув? Це неземне щастя, яке може відчути тільки людина, котра знову стала батьком, батьком, в якого є син. І полегшення… Нарешті зможу обійняти його, нарешті буду піклуватись і оберігати його. Я розплився в щасливій посмішці.