ГЛАВА 5

Аеропорт рідного міста зустрів мене шумом літаків та гамірним натовпом пасажирів біля терміналів. Я зупинилась посеред холу в очікуванні Косачів. Годинник показував потрібний час прибуття їхнього літака з Австрії. Хвилювання переповнювало легені, і щоб хоч якось  заспокоїтись, гробила кілька глибоких вдихів.  Ноги тремтіли немов у першокурсниці перед першим екзаменом. Що сказати Анатолію Анатолійовичу? Як переконати відмовитись від тендеру? Якою буде його реакція? В глибині душі розуміла, зробила дурницю, що не розповіла Владу про зустріч з колишнім. Та шляху назад не було.

Батьків Владислава  запримітила здалеку: статна пара прямувала за багажем. Серце знову боляче кольнуло, проте, зібравшись із силами, ступила крок їм назустріч.

-Женю, доброго дня, як я рада тебе бачити, - першою кинулась до мене Анжела Дмитрівна, середнього росту жіночка, з такими ж зеленими, як у коханого очима та привітною посмішкою. Жінка була надзвичайно вродливою: з правильними римами обличчя, білосніжною шкірою, довгими, ледь підфарбованими віями, які обрамлювали красивий проріз її смарагдів, тонкими, але чуттєвими вустами, і світлим, акуратно закладеним, волоссям. На ній красувалось стильне світло-рожеве пальто, підкреслене яскравим квітчастим шарфом та кремові чобітки. Її чоловік виглядав старше свого віку, високий, широкоплечий, але вже із помітною сивиною на волоссі, незмінно зодягнений в діловий костюм сірого кольору та чорне пальто.  Він теж нахилився поцілувати мене в щоку.

-Доброго дня, ми теж сумували, - я поклала руку на живіт. – Як долетіли?

-Дякую, люба, рейс не затримали і це дуже добре. Я поспішаю в офіс. А Влад де? – озирнувся в пошуках сина Анатолій Анатолійович.

Я зробила винуватий вираз обличчя, поспішивши відповісти:

-Владислав затримався на роботі, у нас новий керівник, який без мого чарівного нареченого і хвилини обійтись не може. Тому, сьогодні я Ваш персональний водій!

-Як? – обурилась Анжела Дмитрівна. – Син дозволив тобі в такому стані керувати автомобілем? Це на нього не схоже.

-Насправді, опирався, але я його переконала. Обіцяю, довезу всіх в цілісності і схоронності, - для більшої впевненості широко посміхнулась.

-Ходімо, а то я втомився перельотом, - взявши валізу, скомандував Косач – старший.

Я з жінкою покірно пішли за ним. Вольовий чоловік завжди сильний: і в бізнесі, і в особистому житті.

-Женю, як ти себе  почуваєш? – вже в автомобілі запитала Анжела Дмитрівна.

-З малюком все добре, гарно росте, - посміхаючись, відповіла. Я плавно виїхала з території аеропорт та тепер мчала автомагістраллю в  напрямку міста. – І я з ним теж непогано росту. Доведеться нове пальто купувати. До речі, сьогодні були на черговому скринінгу. 

-Та невже? – вибухнула емоціями моя майбутня свекруха. – Сказали стать дитини?

На язику крутилась щаслива новина та я хотіла поділитись нею в присутності Владислава.  Тому лукаво ухильнулась:

-З Владом запрошуємо сьогодні Вас на вечерю, думаю тоді і поділимось секретом. Що скажете?

-Сподіваюсь хлопчик, - впевненим тоном промовив Анатолій Анатолійович. Подружжя сиділо на задньому пасажирському сидінні, тому лише у дзеркало могла роздивитьсь їхню реакцію. Чоловік насуплено розглядав  пейзажі за вікном, а його дружина в передчутті мрійливо загледілась на мій живіт.

Ми швидко наближались до міста. Я знову поглянула на тата Владислава, подумки підбираючи слова, котрі ніяк не складались у потрібний пазл. Іншої можливості поговорити з чоловіком про тендер у мене просто могло не бути. Вирішила сказати правду, і про погрози Ільченка теж.

-Анатоліє Анатолійовичу, мені потрібно дещо Вам розповісти, - і замовкла в очікуванні реакції.    Відчула, як напруга в автомобілі зростала зі швидкістю цунамі.

-Що сталося? – навіть різко, чим очікувала, запитав той.

-Перш за все, пообіцяйте, що розмова залишиться між нами. Влад ніколи не повинен дізнатись про неї.

Тепер вже Анжела Дмитрівна схвильовано втупилась у мене. Відступати нікуди, довелось наважитись на останній крок.

-Розмова йтиме про тендер, заради якого Ви полишили лікування і повернулись на Батьківщину.

-Як цікаво! – хиже примружив очі той. Чоловік мене не долюблював через  мій зв'язок із сім’єю Ільченків. Причиною звісно був бізнес, адже його компанія та компанія Ільченків були головними конкурентами на вітчизняному ринку виготовлення віконних металоконструкцій.

-Сьогодні я зустрілась із Денисом. Він у відкриту погрожував мені та немовляті, якщо  не зможу відговорити  Вас від участі в проекті, -випалила на одному подихую. Мій голос звучав сухо та напружено.

-І ти, звісно, повірила якомусь малолітньому синочку, вважаючи його можливості сильнішими за мої? – тон Анатолія Анатолійовича змусив волосся піднятись дибки. Чоловік запитальним поглядом чекав моєї відповіді, а я не знаходила слів висловити свої страхи та висновки.

-Він проговорився, що батьківський бізнес розвалив і єдиним його порятунком є виграш у тендері. Крім того, він умудрився заборгувати  комусь, кого боїться більше смерті.

-Цього і слід було чекати, - насуплено промовив чоловік. – Малолітнє щеня, яке роки даремно протирало штани за партою. З Дениса такий бізнесмен, як із мене… Та годі.