ГЛАВА 3

 Поспіхом попрощавшись з Асею, вийшла в коридор, де врешті наважилась підійняти слухавку. Серце билось мов несамовите, готове випурхнути з грудей зляканою птахою. І дитя, відчувши мамину напругу, дало про себе знати.

-Алло! – промовила хриплим голосом і застигла в очікування колись такого рідного та любого голосу.

-Привіт, Женечко! – одразу почула фальшиві нотки радості в словах Дениса Ільченка, котрий миттю одізвався.

-Привіт, Денисе, - важко видихнула, що не пролетіло мимо вуз співрозмовника.

-Так не привітно? Думав засумувала за давнім знайомим.

-Що тобі потрібно? – мій терпець вривався.

-Зустрітись…

-Ні!

-Тихо, люба, в твоєму положенні стреси протипоказані, - хиже огризнувся Денис, але одразу додав тону м’якості. – Буде краще погодитись.

-Для кого «краще»? – спеціально зробила наголос на останньому слові.

-Для всіх, і мого любого братика в тому числі.

Болючий спазм підкотився до горла,  завадивши вільно дихнути. Від браку повітря груди стисло, а малюк знову поштовхався. Тільки не Влад, гупало в свідомості. Ільченко – молодший був ще тим слизьким та противним типом і від його гнилої натури можна очікувати чого завгодно. Передчуття небезпеки взяло верх, врешті промовила:

-Я тебе слухаю.

-От і славно, - у відповідь прозвучав в’їдливий смішок. – Через годину чекатиму тебе в ресторані, зараз скину адресу. Постарайся не запізнитись, а то часу у мене обмаль.

На язиці крутились гострі словечка на такі зухвалі фрази, але той роз’єднав лінію. Сили мене залишали, і моральні, і фізичні. Я, боячись втратити рівновагу, пригорнулась спиною до холодної стіни. Нервовий озноб пробивав кожну клітину тіла. Невже це зі мною? Невже дивний дзвінок в реальності і через годину я погляну в очі минулому, з яким зовсім не бажала зустрічатись. Чи варто було погоджуватись  на авантюру, котра дуже розізлить Косача.

В скронях гаряче пульсувала кров, а я ніяк не могла зробити прийнятний для всіх вибір. З однієї сторони, Влад  лютуватиме, дізнавшись по розмову, з іншої – я повинна попередити будь-яку небезпеку відносно коханого. Зробивши кілька глибоких вдихів, вирішила схилитись до останнього. Отже, якось потрібно вислизнути непоміченою із управління, та придумати  переконливу відмовку для улюбленого шефа.

Спершу піднялась ліфтом до потрібного поверху. Кабінет, велике приміщення, обладнане робочими місцями для чотирьох поліцейських, виявився порожнім, всі колеги розбрелись по своїх завданнях. Сівши за стіл, понуро взялася розбирати пошту. Телефон знову дзенькнув і на екрані висвітилось повідомлення із адресою ресторану. Місце було знайомим, воно знаходилось за кілька кварталів від поліції. Тільки як вибратись не поміченою?

  Раптом, на очі потрапив невідправлений лист, який безтурботно лежав поверх принесених мені стопок архівних документів. Дідько! Косач просив його відправити ще вчора, а я забула. Пошта знаходилась на  одній вулиці із запропонованим Денисом рестораном, тому, зрадівши такому розкладу справ, кинулась одягатись. Я цілком могла встигнути відправити листа і безперешкодно вирішити  проблему з Ільченком.

Свіже прохолодне повітря наповнило легкістю груди, потрохи втихомирюючи розбурхані емоції. Так як до відділення Укрпошти йти не далеко, прийняла рішення прогулятись. Робочий день давно вступив в свої права: перехожі поспішали, їхали переповнені людом маршрутки, здавалось, весь світ метушиться та кудись поспішає.  Лютий, сніжний та морозяний, радував чудовою погодою. Сніжинки пухким килимом встеляли тротуари, дахи будинків та крамничок, запорошили крони дерев та примерзлу землю квітучих влітку клумб, раз по раз скриплячи під ногами. І лише проїзні частини вулиць, немов чорні гадюки, звивались серед  білих заметів. Замилувавшись зимовою красою, не помітила , як дійшла до потрібної будівлі з багатообіцяючою вивіскою «Богема».

В приміщенні оглянулась. Затишний, але оздоблений з величчю в стильних світло-сірих тонах ресторан, був порожнім. Воно і недивно в таку пору доби. Зазвичай тут засідає еліта міста виключно в пізній вечірній час. За одним із столиків під вікном сидів Денис Ільченко. Помітивши мене, чоловік одразу привітно замахав рукою. Широкоплечий вродливий красень, з трішки довгим темним волоссям, впевненою поставою, яку  вимуштрував, професійно займаючись легкою атлетикою, Денис був мрією багатьох дівчат, глянцевою  копією з модного журналу. На жаль, мав мерзенну та пусту душу. Чоловік галантно допоміг мені присісти, подавши стілець.

-Ти дуже змінилась, - розпочав Ільченко, хижо блиснувши карими очима на живіт, від його погляду пробіг мороз по шкірі і я, інстинктивно, прикрила незахищену ділянку тіла руками. – Щось замовиш?

-Ні, дякую. Про що ти хотів поговорити? – твердо запитала, готова у будь-яку хвилину рвонути з ресторану.

-Мені потрібна твоя допомога, - відкинувся на спинку крісла співрозмовник. Денис задумливо постукував зворотною стороною виделки по краю столу.

-Всемогутній Денис Ільченко потребує захисту у слабкої вагітної жінки? – саркастично наголосила на кожному слові. Ненависть до чоловіка була сильнішою, ніж я могла собі уявити. Серце ще пам’ятало його зраду,  підступний план і підлу брехню покійного батька.