1.2

Закривши журнал, Анна Григорівна підвела голову.. Починало сутеніти. Час іти додому, треба поспішати. Завтра рано вранці Микола збирався у чергове відрядження і просив дружину прийти додому раніше, щоб було більше часу на "солодке" прощання.

Анна зробила гримасу: у нього думки тільки про одне. Але робити нічого, додому все одно потрібно. Не встигла вона подумати про це, як помітила самотнього  Віталіка Іваницького, що тихенько сидів за останньою партою. Це було дивно. Сергій зазвичай набагато раніше забирав сина.

- Хіба тато сьогодні не прийде за тобою?

- Не знаю, - пробурмотів хлопчик.

- А бабуся? - спочатку лише вона і приходила за Віталіком.

- Вона нещодавно поїхала від нас.

- Ну, а мама?

Хлопчик щось незрозуміле пирхнув собі під ніс.

- Вона сьогодні чергує на роботі.

- Зрозуміло. А давай я проведу тебе на зупинку, посаджу на маршрутку, подзвоню твоєму батькові, і він тебе зустріне.

Підняті на Анну Григорівну оченята були сповнені недитячої муки та страху.

- Я ... я, - він почав заїкатися. - Там темно, - тицьнув пальцем у напрямку вікна. - І ... і я не хочу додому... сам.

- Я буду з тобою, - в голосі Анни зазвучала ласка. - Подивися: на вулиці багато ліхтарів.

Вона здогадалася, що хлопчик боїться темряви. Однак, крім цього, було ще щось невимовно сумне в його погляді, що не на жарт стривожило вчительку.

- Віталік, твої батьки вчора знову сварилися?

Хлопчик ніби весь зіщулився і став схожий на нещасне побите цуценя.

- Тобі теж дісталося? - з жахом запитала Анна.

Мовчання стало відповіддю. Вона подумки вилаялася. "Ну я влаштую "давньому другові" зараз виховний процес! Усі мої зусилля нанівець!" Нереалізовані материнські почуття всередині кипіли від обурення. Так як вони могли? Втім, вона прекрасно розуміла, що вони якраз і могли.

Анна зітхнула. У неї не залишалося вибору. Доведеться Миколі почекати годинки півтори.

- Гаразд, я відведу тебе додому. Зі мною ти підеш? - вона простягнула хлопчині руки, а він вчепився за них, як за рятувальний круг. - А потім ми суворо вичитаємо твого тата за те, що він не прийшов за тобою.

Віталік тихо засміявся, і в Ані відлягло від серця.

***

Сергій здивовано розплющив очі. Він явно не міг зрозуміти, що відбувається. Перед ним стояла Анна, тримаючи за руку його сина.

Вчителька не змогла стримати усмішки, побачивши батька Віталіка: обличчя неголене, волосся розпатлане, сорочка зім'ята, і весь його вигляд висловлював цілковиту розгубленість. Анна здогадалася, що Сергій щойно прокинувся. Мабуть, після вчорашнього. Втім, її це не цікавило; у нього є дружина, щоб піклуватися про нього, нагадала собі Анна.

- Проходьте, проходьте, - отямившись, пробурмотів старший Іваницький, пропускаючи вчительку і сина до помешкання.

Хлопчик стрімголов кинувся в свою кімнату і зачинився там. Розгніваний батько, незадоволений поведінкою сина, почав ломитися в двері, здобрюючи свої дії гарною порцією загроз.

Анна округлила очі від жаху: невже вони так виховують дитину?

- Зупинися зараз же! - в обуренні крикнула вона. - Що ти робиш? Хіба так можна!

Вона майже силою відтягла його від дверей, але побачила, що він ніяк не заспокоїться, та кілька разів вдарила його по обличчю. Це миттєво подіяло. Сергій застиг, мов укопаний.

- Вибач, я не хотіла. Але твоя поведінка - це занадто.

Ні тіні каяття не було в її голосі. Аня вважала, що вчинила правильно. Варто було в кінці кінців привести його до тями.

- Так, ти права, - пригнічено сказав Сергій і повалився на диван.

- Діти - дуже чутливі створіння, - м'яко промовила Анна, сідаючи поруч. - Вони дуже гостро сприймають все, тим більше ставлення до них дорослих, а про батьків навіть не йдеться... Сергійку, - голос ще більше пом'якшав, - я не хочу читати тобі моралі, але ти повинен зрозуміти. Твій син - дивовижна дитина, і так поводитися з ним не можна. Адже ти ж не хочеш, щоб він виріс безжальним, жорстоким егоїстом або слабовільним боягузом? А воно так і буде, повір мені, якщо ви не зміните свої методи виховання. До речі, ти хоч знаєш, що Віталік боїться темряви?

Сергій стомлено перевів погляд на її миловидне обличчя.

- Що за дурниці? Звідки ти знаєш?

- А як ти думаєш, чому я зараз перебуваю тут?

Брови Сергія здивовано злетіли вгору.

- Справді, що ти тут робиш?

Аня скривила губи.

- Я привела додому ТВОГО сина. Адже ти не подумав про це. А крім того, після вчорашнього він взагалі не хотів йти додому. Ти хоч трохи розумієш, що ви робите з дитиною? Тобі зовсім байдуже?!

- Не твоя справа! Зрештою, це не твій син, ти всього лише училка! - роздратовано випалив Сергій, повертаючись до Ані спиною.

Її до глибини душі обурили його слова. Стало нестерпно боляче, ніби вдарили ножем у саме серце, адже вона щиро хотіла допомогти. Аня вже збиралася щось різко заперечити, але стрималася. У неї є зараз клопіт і важливіший, ніж поранене самолюбство.

- Я бачу, у тебе немає бажання розмовляти зі мною. Гаразд. Але якщо Віталік хоч раз іще прийде до школи із червоними заплаканими очима, нарікайте на себе. Я не дивитимусь на давню дружбу. І ти дізнаєшся, у чому насправді виявляється моє дикунство! - скипіла раптово Анна. - Зрозуміло? Я не дозволю морально вбивати хлопця. І хто завгодно виправдає мене. Тому що зараз я несу більшу відповідальність за нього, ніж ти і Жанна. - Аня замовкла, захлинаючись від протиріч, що її переповнили. І глибоко зітхнувши, підсумувала: - Більше я не повторюватиму. Якщо тобі мало усього, що відбулось за останні тижні, значить, ти бовдур. А зараз мені час іти.