Глава |

Сьогодні особливий день. Це мій перший день в академії. Я доволі проста дівчина, і ви запитаєте:" звідки ти маєш гроші на академію?", а я вам відповім що не маю) Я потрапила до академії за допомогою благодійності чиновників. Щорічно чиновники обирають студентів, з кожної школи міста (в нас їх 4), що завершили школу з золотою медаллю. Ось я потрапила під їх приціл, бо єдина з нашої школи випустилась з ідеальними оцінками. Я б не сказала, що мені колись було важко навчатись, проте що чекає мене в академії я не знала. Поняття не мала наскільки складно там буде навчатись. Перед початком навчання я поставила перед собою дві цілі: завершити академію з відмінними оцінками та при цьому всьому не потрапляти нікому на очі. Так, вам не здалось саме не потрапляти нікому на очі. Дивно так? Така шикарна академія, а я буду сірою мишею. В мене є пояснення. Я ненавиджу багато уваги, взагалі терпіти її не можу. Особливо коли на мене звертають хоч якусь увагу ці тупі "мажорчики". Я їх терпіти не можу. Вони здатні тільки на жорстокість. Це є моя особиста думка. А ця академія ними просто кишить. Ну звісно, це ж найпрестижніша академія міста, одна з найдорожчих у країні. А я там просто пилинка на яку можна наступити. Від цих думок я здригнулась. Ну ви зрозуміли суть. Так ось про що я... Ось я вже при вході до академії. І звісно заняття вже почались. Все ж запізнилась... Ох, аби тільки не потрапити нікому на очі. І що ви думаєте, я просто на порозі врізаюсь в якусь жінку середнього віку. Звісно я її не побачила, бо постійно дивилась в підлогу.

— Куди ти летиш? Ти час взагалі бачила? Заняття 20 хвилин як розпочалось! - заверещала вона так, що я думала оглохну.

— Вибачте — нарешті підняла я на неї очі — я вже йду на заняття. Пробки. — з сумною мордочкою промовила я, з надією на жалість жінки. Хто її знає, може зараз до директора відведе за шиворіт. 

—Ти новенька? По благодійності прийняли? — вона пробігла очима з під окулярів по мені з ніг до голови.

—Так — я вже хотіла провалитись під землю аби тільки вона не пропалила в мені діру своїм поглядом.

— Ну тоді все ясно. Пішли зі мною. 

Жінка розвернулась на каблуках і пішла до лівого крила. Але ж у мене заняття в правому! Куди вона мене веде? 

Вона зупинились біля дверей якоїсь аудиторії і промовила:

—Цю пару просидиш на лекції мого факультету. Потім відведеш мене до свого декана. - промовила жінка, і запихала мене до аудиторії. Зайшовши за мною і зачинивши за собою двері жінка перервала лекцію невідомого мені викладача. 

Я стою з невідомим мене деканом у невідомій аудиторії перед не моєю групою і не в моєму крилі. Серце вже впало в п'ятки, тіло стало важким, я не могла поворухнутись. Всі почали дивитись на мене і на жінку поруч зі мною. Раптово я відчула як горять мої щоки. 

— Це... - жінка замовкла, бо зрозуміла що не знає мого ім'я. Глянула на мене благальним але строгим поглядом, я одразу зрозуміла що потрібно представитись.

— Катерина Вітченко — я ледве змогла видавити з себе ці начебто легкі слова.

— Так. На цій парі вона побуде на вашій лекції. Прохання дівчину не діставати. Сідай он туди. - голосно аби всі почули сказала жінка і вказала на моє тимчасове місце. Остання парта біля вікна, прекрасно! 

Жінка щось сказала викладачу і пішла з аудиторії навіть не глянувши у мою сторону. Ну і добре, не сильно треба. Раптово я подумала, що це тільки перший день, а я вже засвітилась... 

З роздумів мене перервав змятий папірець. Я аж здригнулась. Глянула на дівчину що сиділа на сусідньому ряді і по її яскравій посмішці зрозуміла, що записка від неї.