Розділ 15

Невже  вона знову звалилася  в якийсь тунель чи портал? Але політ обірвався майже миттєво.

Слідом посипалися тонкі гілки й грудки трави.

Стася боком упала на дно ями, не сильно вдарившись плечем і головою, і майже одразу   встала навкарачки, відпльовуючись від землі, що якимось незбагненним чином встигла набитися їй до рота.

Потім  повільно піднялася  на ноги, тримаючись за  сипучу стіну і закинула голову. 

Це ж треба! Так глупо потрапити у пастку! Якщо  потворна  істота захоче напасти, то вона вже не зуміє від неї втекти.

Тепле, запорошене світло, розсіюючись, падало вниз, і тиша стояла така, що вуха закладало.

Стася подивилася собі під ноги.

Дно ями встеляла підстилка з м'якого листя – хтось навмисне поклав його – не хотів, щоб здобич розбила  собі голову або  пошкодила  що-небудь.  

З цього можна було зробити висновок, що яму викопали навмисно. 

–  Якому ідіоту спало на думку рити яму посеред лісу? – крізь зуби пробурмотіла Стася, обмацуючи стіни. 

Але вони були гладкими, жодного кореня не стирчало назовні,  і не було за що  зачепитися, використати як сходинку, вибратись назовні.

До того ж від шаленого бігу лісом розболілися ноги. 

Для дівчинки, яка зовсім недавно навчилася ходити без милиць, випробування виявилися занадто складними. 

Стася опустилася на землю в кутку ями і задумалася.  Не  вистачало  вже сліз плакати та проклинати свою долю.

Надія на любов і щастя несе  їй  лише  неприємності. 

Треба було прийняти пропозицію Бога Смерті.  А вона, як остання невдаха, надумала показати свою хоробрість.  Або дурість...

І коли вона вже почне думати, перш ніж робити який-небудь вчинок! Ось так завжди в її житті – порив почуттів затьмарює голос розуму. 

Але Стася  завжди вважала, що їй відведено надто мало часу, і не хотіла витрачати ані хвилини на те, щоб   аналізувати правильність чи неправильність своїх вчинків. Вона більше довіряла сплескам   почуттів, бо  вони здавалися їй    більш щирими. А  от розум часто буває підступним...

Дівчинка не встигла перейнятися безнадійністю свого становища, бо над  головою пролунало знайоме шипиння.

Вона з жахом схопилася і, мружачись, подивилася вгору.

–  Гей ти, – почула різкий неприємний чоловічий голос, – давай вилазь!

І слідом за цим у яму скинули мотузяну драбину.

Незважаючи ні на що, Стася зраділа, почувши людський голос. 

Оцінювати ситуацію в неї не було сил. Вона в ямі, бігти їй нікуди, залишається тільки підкоритися. 

Дівчинка схопилася рукою за перекладину і насилу піднялася нагору. Сильно нила щиколотка на правій нозі.

Не дивлячись, сперлася на простягнуту їй руку  і лише коли твердо встала ногами на землю, наважилася поглянути на того, хто стояв перед нею. 

Це був невисокий, широкоплечий чоловік – дуже смаглявий, з обвітреним обличчям, синяво-чорним волоссям і довгою бородою, заплетеною в три рідкі косички.

На ньому був чорний шкіряний плащ, а на голові замість шапки – висушений скальп – чи то вовчий, чи то собачий, з відкритими мертвими  очима і вишкіреною пащею.

А поруч із чоловіком завмерло те саме чудовисько, яке так налякало Стасю.  

–  Гарна здобич! – вимовив чоловік, погладжуючи пальцями свої рідкі косички і   жадібно дивлячись на Стасю. – Як ти вважаєш, Мах?

Істота зобразила оскал, схожий на посмішку, і лагідно зашипіла, роздуваючи капюшон на шиї.

Стася мовчала, бо  боялася ляпнути  щось  не те і ще більше ускладнити своє становище.  

Одне абсолютно ясно –  у цю яму її заманили навмисне.

– Ти чому мовчиш? – запитав чоловік.

– Намагаюся зрозуміти...

–  Що саме?  

– У якому світі я опинилася.

– У якому б світі ти не опинилася, тобі доведеться тут залишитися! – усміхнувся  чоловік, – Я не відпускаю тих, хто потрапляє в мої руки. Цю дорогу обирають рідко, тому для нас  будь-який гість  – щаслива прикмета. Сподіваюся, ти не станеш тікати або, чого доброго, чинити опір? 

–  Ні, – спокійно відповіла Стася.

– Добре! Тоді йди! – і він грубувато підштовхнув дівчину  в бік вузької стежки, що вилася серед трави.

Стася підкорилася і пішла,  час від часу   кидаючи боязкі  погляди на істоту, яка то повзла землею, то забиралася на дерева і ковзала  серед  напівсухих верхівок. 

Чоловік ішов позаду, його важкі кроки відлунювали від  кострубатих стовбурів.

–  Як тебе звати? –   запитав він.

Стася хотіла вигадати інше  ім'я, але нічого підходящого їй на думку не спало, тому вона назвала справжнє.

Чоловік нахмурив  брови.

– Настасья?  Це що за ім'я таке? Ти звідки?