Розділ 14

Було дуже страшно, аж мороз    біг   поза шкірою. 

Стася боялася, що знову опиниться у своєму минулому, або в якомусь замкнутому колі  якогось   дивного чужого  світу.  

До того ж її сильно хвилював той факт, що вона посміла відхилити пропозицію Бога Смерті, тому чекала чого завгодно. 

Вона й сама не розуміла, звідки в ній узялася сміливість  піти проти його волі.

То може, саме так дар і проявляється?  Просто їй ніхто про це не сказав, ніхто нічого не пояснив, навпаки – всі тільки те й робили, що намагалися залякати й заморочити голову. 

Трохи оговтавшись і відкривши обидва ока, Стася побачила, що стоїть посеред чистого поля, на перехресті. 

Дівчинка нітрохи цьому не здивувалася, бо з казок знала: багато шляхів починаються  саме на перехрестях. Потрібно лише  вибрати правильну дорогу. 

Тож немає нічого дивного, що  і її  шлях у пошуках невідомого   розпочинається  з вибору.

Добре, що вона прочитала так багато казок у своєму житті! Можливо, це їй чимось допоможе.

Над головою сяяло чисте небо без жодної хмаринки. 

Стася насупилася.  Спершу  не збагнула, що її насторожило, окинула небо і навколишній круговид  уважними очима і тільки потім здогадалася: на цьому небі немає сонця! 

Так, сонця немає, але світло все одно звідкись ллється: веселе, тепле, денне світло, тільки більш густе, тягуче...

Навколо, наскільки вистачало погляду,  розкинулося дивовижна  рівнина з травами  і квітами. Трава  –  чорна, ніби обпалена,  з  проблисками зеленого, а квіти – блідо-жовті  з сірою  як попіл серцевиною.

–  І  куди мене знову занесло? – заговорила Стася сама з собою.

Дороги, які бігли  від перехрестя, були  одного розміру  і однаково рівними, немов їх хтось  навмисне лінійкою виміряв. Вони розходилися строго перпендикулярно і зникали серед випаленої трави.

І як ото без сонця визначити,  куди вони ведуть?

Втім,   навіть якби Стася розібралася, де південь, а де північ, це нітрохи б не полегшило її завдання. 

Судячи з усього, це теж якийсь потойбічний світ. Але коли вона потрапила в перший, до  чорних скель і річки з перевізником – там усе було зрозуміло, усе було майже як на картинці.

А тут?  Стася прислухалася. Природа  навкруги здавалася заціпенілою, неживою. Не тріщали коники, не дзижчали бджоли, не скрикували птахи. 

Та й саме повітря було хоч і теплим, але застиглим, і в ньому не відчувалося жодного запаху  трави або квітів. 

Дівчинка нахилилася і доторкнулася до блідо-жовтих пелюсток, бажаючи відчути хоча б якесь життя.  

Але щойно доторкнулася, як квітка розсипалася під її рукою.  Із сухої, потрісканої землі залишилося стирчати безглузде зелене стебло.

Стася струсила з пальців залишки сірого пороху.  

– Нема чого тобі тут стояти і все чіпати! – пролунав над самим вухом неприємний, скрипучий голос, –  Якщо  вже  встала на перехресті, то обирай свою дорогу і забирайся геть! 

Стася від несподіванки підскочила на місці, закрутила головою на всі боки.

– Не крутись! Це я  тобі кажу! – знову скрипнув голос.

– Ти хто?

– Хто, хто! Я – це перехрестя... Та ти що, з перехрестями ніколи не розмовляла?

– Ні, – пролепетала Стася, тупцюючи не місці й не знаючи, куди їй ногу поставити.

Якщо перехрестя вміє розмовляти, то, за логікою, у нього має бути обличчя, або щонайменше – ріт.

У відповідь пролунав верескливий смішок.

–  І звідки ж ти така, недолуга, взялася?

– Зі світу людей, – мимоволі відповіла Стася, ніяково застигнувши на одній нозі.

– Такоі!  Люди до нас рідко забрідають. Хіба що за особливим закликом.

–  Яким  закликом? 

–  Люди, зазвичай, йдуть в інші ворота. Сюди приходять тільки ті, кого призвали для особливої місії.

Стася обережно поставила ногу на землю.  

– То яка в тебе місія? –  вимогливо запитало перехрестя.

І раптом  Стася зрозуміла, що не має жодного уявлення про те, з ким тут можна говорити, а з ким ні, у кого можна просити допомоги, а кого краще обходити стороною.

Вона взагалі ні про що не має уявлення. Який вигляд має цей диво-камінь, де його шукати і головне – якою дорогою повертатися назад!

Вона ставила всім які завгодно запитання, але тільки не ті, на які справді необхідно було отримати відповідь.

–  То  чого мовчимо?  

–  Я поки що не знаю, – тихо відповіла дівчинка.

– Ти брешеш! – голос став несподівано злим, – Сюди нікого не посилають навмання. Ти хоч уявляєш, нетямуща людська істота, скільки часу я існую і скількох подорожніх повз мене пройшло?

Стася поморщилася і похитала головою.

–  Куди  ж мені йти? –  рішуче запитала вона, проігнорувавши  образливий  випад свого таємного співрозмовника.