Розділ 13

Запитання і здогадки безладно металися в її свідомості. 

Жодних сумнівів – цей чоловік її батько.  І він не хотів, щоб вона народилася. 

Одна з виховательок дитячого будинку  якось зазначила, що в будь-якого чоловіка завжди знайдеться   поважна  причина кинути свою дитину.

І це було схоже на правду. 

Звiсно!  Чоловік був гарним, добре одягненим і розмовляв так, немов знав, що його слова мають велику вагу. В усій його  зухвалій зовнішності так і відчувалася звичка керувати іншими. 

Але їхні стосунки не були схожі на випадковий зв'язок, судячи з усього, вони зустрічалися якийсь час. Може, навіть, довго  зустрічалися. 

Бо її мати така молода, сліпуче красива! Навіть із цим змарнілим обличчям, тьмяним, розпатланим   волоссям і опухлими від сліз очима, вона все одно сліпуче красивою!

Хіба в таку  не  закохаєшся…

Тож, швидше за все –  він одружений.  Це  ж  не класична історія! 

Він одружений, займає якусь важливу посаду, тому розголос може йому сильно нашкодити, навіть – погубити.

А вона? Нехай увесь світ постав проти неї, але  як вона могла ось так запросто кинути свою дитину? Подивилася на неї після народження, спокійненько засунула в коробку і віднесла до  чужого під'їзду?   

– Або  її змусили! Може, він забрав мене в неї силою? – вголос  припустила  Стася і вся затряслася від такої думки і очманіло озирнулася. 

Навколішня темрява  стікала донизу  вологим туманом.

І Стасі раптом відчулося, що все накруги немов навмисне завмерло, щоб дозволити їй трохи зібратися з думками.

–  То мене  відняли силою? –  ледь не крикнула вона.

– Того, що ти дізналася,  цілком  достатньо! –  вагомо відповіла Смерть, –  Решту зрозумієш, коли будеш готова. І це не обговорюється!

– Куди ти поділася? –  запитала Стася, намагаючись відшукати в темряві обриси її фігури.

–  Нікуди! Просто слухай мій голос. Ти ж знаєш, що на тебе чекає ще одна зустріч, від якої залежить те, ким ти станеш...

– Мені потрібно поговорити з Велхвієм Адамантовичем! – твердо промовила Стася.

Неочікувана зустріч із батьками не принесла ні болю, ні розради – тільки щемливу досаду, якої хотілося позбутися, як того  маленького камінчика, що потрапив у черевик. 

– Твій шлях починається тут. Він може завершитися, а може й продовжитися –  все залежить від твого вибору.

– Мені б хотілося повернутися до палацу короля Ладаора! Хоча б на хвилиночку! –  ледь не благала Стася.

Їй нестерпно кортіло  впасти на своє ліжко, заритися обличчям у подушку і трохи подумати. 

То був перший у її житті будинок, де постіль пахла квітами, а не хлоркою...

– Ні, не можеш.  Перехрестя вже близько. Тож будь дуже уважна.

Стася міцно переплела пальці рук і скрикнула. 

Перстень, подарований Ладаором прищемив шкіру, немов нагадуючи про себе. А вона про нього геть забула. 

Дівчинка інстинктивно стиснула камінь  і спробувала його повернути.  

Може, все трапиться  наче  у казці? Повернеш камінь –  і бажання здійсниться? Або відкриється якась дорога! 

Але  камінь  вперто не хотів повертатися. Якщо  каблучка  і була чарівною, то своїх властивостей ніяк не проявляла.

Потойбічний світ не збирався допомагати Стасі. 

– І куди мені тепер? –  запитала вона  тремтячим голосом, – де те  кляте перехрестя?

Але поруч із нею вже нікого не було.

Туман трохи розвіявся, тьмяно-червоні відблиски  прорізали темряву, і Стася побачила під ногами вузьку смугу світла.

По ній і пішла. 

Вона розуміла, куди веде її ця стежка.  Настав час  вибрати: повернути назад чи продовжити йти вперед.

Назад –  це до безтурботного життя, яке в неї буде. 

Вона згадала голос, що спокушав її, обіцяв усю красу людського світу, усі принади людського існування. 

А якщо вона  все ж таки відмовиться? Чи настільки сильний  у неї дар? Чи зуміє він захистити від небезпек, якими той самий голос лякав її в разі відмови?

Але вона не встигла про це подумати – шлях несподівано закінчився. 

Стася побачила двері в темряві. Просто двері, що  висіли  посеред простору.

Вона штовхнула двері і  увійшла.

Думала, що потрапить у якесь похмуре підземелля і дуже здивувалася, коли виявила себе в тому самому нескінченному коридорі з колонами.

Коли це було? Вчора? Кілька днів тому? У якомусь далекому минулому?

Стася стояла якраз навпроти колони, що  зображала дівчину з розпущеним волоссям,  яка обіймає руками шорсткий стіл. 

Дивно, але тепер ця дівчина здавалася Стасі дуже схожою на неї саму, хоча вперше вона  цього  не побачила.