Розділ 12

– Нехай так! – Ладаор відпустив її руку і піднявся, зробившись  абсолютно відстороненим.

Тієї ж миті верхівки дерев оглушливо зашуміли, весь сад здригнувся від раптових поривів вітру.

Стася затремтіла  і мимоволі застукала зубами – холодний озноб пробіг по хребту.

Розсипи бузкових квітів, зірваних вітром,  закружляли бесідкою, забризкуючи  рожевими  плямами мармурову підлогу.

Птахи закричали злякано, з надривом, немов щось сполохало їх, порушило їхнє мирне існування.

Потім на Стасю з усіх боків ринув гуркіт голосів: свист, сміх, невиразна, хоч і гучна промова, начебто стукіт копит, ляскіт величезних крил і ще таке розмаїття незнайомих звуків, що їй стало погано.

– Що це? –  запитала Стася, схопилася на ноги та інстинктивно спробувала зірвати  з пальця каблучку.

Але та немов намертво вросла в її шкіру.

– Нічого особливого, –  відповів Ладаор, – прибувають гості...

– Гості? –  придушено перепитала  Стася, спробувала вдихнути і не змогла.

Тіло її охопила неприємна слабкість, думки плуталися, шкіра вкрилася холодним потом, їй здавалося, що серце от-от зупиниться, здавалося, що на обличчя її хтось поклав подушку і притискає дедалі сильніше, не даючи дихати. Горло судорожно стискалося. 

Якимось шостим чуттям дівчинка здогадувалася, що вся справа може бути в каблучці.

– Мені страшно... – прошепотіла Стася, – Мені страшно...

Вона  багато чого перенесла у своєму житті,  тому і їй здавалося, що гірше –  вже нікуди. 

Але зараз душу її охопив такий незрозумілий жах, від якого застигала кожна крапля крові, кожен спалах думки.

– Тобі нічого боятися! Все так, як і повинно бути! – байдуже відгукнувся Ладаор.

Стася спробувала сфокусувати розпливчастий зір на його обличчі.  

Він дивився на неї з неприхованою цікавістю, немов очікуючи, що ж вона зробить далі.

І Стася чітко згадала слова Адамантовича про те, що потрібно навчитися з будь-якого почуття брати тільки необхідну енергію, а все інше відкидати геть.  

Але як це зробити,  коли  серце зупинилося  і немає можливості  вільно віддихатися?

Стася, зібравши залишок сили, кинулася бігти – іншого виходу   не придумала.

Спіткнувшись на першій сходинці, упала і покотилася, б'ючись головою й усім тілом об твердий камінь, і продовжила котитися донизу, наче там не дві сходинки, а величезні сходи, які ведуть  кудись у прірву.

Спробувала хоча б голову руками прикрити, але руки не слухалися її, хотіла закричати, але голос пропав.

Нарешті Стася плазом впала на траву, і потік повітря зумів таки прорватися до її горла.  

Повернулася й можливість керувати своїм тілом.

Тож вона  глибоко вдихнула і піднялася, готова до всього.

Але вона, як і раніше, стояла посеред знайомого саду, ось тільки бесідка  з колонами й бузком зникла, а позаду знову стирчала стара й обшарпана будівля.

– Ладаор!  – покликала Стася, слухаючи, як звучить її голос. 

Але короля немов і зовсім тут не було, і тоді дівчинка зрозуміла,  що знову пройшла крізь грань потойбічної реальності. 

То може це якесь нове випробування? Чергова перевірка на міцність? 

Як же їй це набридло!  Чи не краще відмовитися від пошуків, послати все й усіх куди подалі й тоді вже –  що трапиться, нехай те й трапиться! 

Реальне життя, яким би важким воно не було, все ж таки закінчиться рано чи пізно, а цей світ, що живе за незрозумілими законами, не залишає їй жодного проблиску надії. 

Вирішено! Тільки б дочекатися ночі, а там вона прийме пропозицію Бога смерті і буде сподіватися, що він її не обдурить. Хоча б поживе, як нормальна людина!

Стася побігла стежкою в бік будинку. 

Цей Ладаор сказав, що гості починають прибувати. Може її зараз запросять у якусь бальну залу для посвяти? Наприклад у ту, де вона вже була.

Посвята дуже лякала дівчинку. Судячи з усього, вона теж може виявитися болісною...

Стася побачила освітлений сонцем будинок і відчинені двері.

Дверний отвір мерехтів дуже привабливо, він підморгував Стасі й немов говорив, що ось, варто лише перетнути поріг –  і все знову стане добре, просто чудово!

– Існують традиції, – донісся звідкись м'який голос Велхвія, – І їх не можна порушувати...

– Вона надто слабка, вона не подолає... –  це вже був голос тітоньки Дівіни.

– Нехай спершу пройде посвяту... Гості дивляться на неї й чекають...

Стася зупинилася, і закрутила головою на всі боки. Гості? Де це гості? Звідки вони на неї дивляться?

Сонячний сад, як і раніше, струменів зеленими хвилями листя і веселими   пташиними голосами, а більше нікого Стася не побачила. 

– Поверни її назад і затримай час,  – промовила Дівіна,  – подивимося, куди приведе її пам'ять.