Розділ 11

Стася дуже боялася, що ця розмова не дозволить їй заснути. 

Але незважаючи на весь страх, на всю пригніченість, дівчина заснула миттєво, ледь торкнувшись головою подушки, і розплющила очі лише тоді, коли за вікном уже на всю свою міць  вирував  ясний світанок. 

Одразу згадала про те, що трапилося вночі, згадала, що їй потрібно буде прийняти досить складне рішення, але все ще не уявляла, як їй ставитися до тієї  пропозиції.. 

Якимось шостим чуттям розуміла   –  краще не говорити про це нікому, але водночас дуже боялася залишитися з проблемою  віч-на-віч. 

– А ти впевнений, що цей камінь взагалі існує? –  усе ж  таки наважилася запитати вона у Велхвія, який  завітав до неї після сніданку.

Снідала сама, у своїй кімнаті, бо ніхто її до їдальні не запросив...

Велхвій подивився на неї так уважно, що Стася навіть злякалася. Невже він знає або про щось здогадується?

–  А дозволь запитати, чому ти раптом засумнівався в моїх словах?

Довелося вигадувати.

–  Вночі я побачила сон, і уві сні мені сказали, що достеменно невідомо – існує цей камінь чи ні.

–  Хто сказав? 

Стася безтурботно пересмикнула плечима.

– Начебто голос із темряви. Начебто я вийшла в сад, а там голос...

–  Що тобі ще сказав той  голос?

–  Нічого...

–  А ти впевнена, що спала?

Помовчавши кілька секунд, Стася обережно відповіла:

– У всякому разі я не пам'ятаю, щоб виходила кудись назовні...

Велхвій погасив свій уважний погляд і посміхнувся:

– Ти маєш рацію! Справді, дехто каже, що цього каменю не існує або він існував колись, але його вже відшукали і невідомо, де він тепер. Та  я не думаю, що це правда. 

– Чому?

–  Відповім тобі так: якщо на землі продовжують народжуватися носії дару,  то це означає лише одне: камінь існує і його все ще не знайдено!

Голос некроманта якось дивно вильнув, і Стасі несподівано спало на думку, що Адамантович про щось недоговорює. Або  просто-напросто бреше.

Чи лише здалося?

Але ситуація була занадто непростою, щоб залишити все ось так як є, без роз'яснень.

– Тож носії народжуються тільки на землі? –  уточнила дівчинка.

– Саме так!  Світ людей дуже міцно пов'язаний з деякими іншими світами, але відокремлений від них непроникною стіною заклинань. І цю стіну можуть подолати люди, які мають особливі здібності. Наприклад, звичайну дівчину я б не зміг провести через портал, вона б там загинула.

– І дар дається лише для того, щоб відшукати той  камінь?

Погляд Велхвія добродушно ковзнув  по Стасиниму  обличчю.  

Якщо некромант й  розгубився на  якусь мить, то вже повністю опанував свої емоції.

– Так! Для того, щоб знайти камінь, потрібно відкривати безліч шляхів, потрібно володіти силою, багато чого потрібно, розумієш?

– Правду кажучи, не зовсім. Що він робить, цей камінь і чому він такий важливий?

– Цього я поки що не можу тобі розповісти. Але ти зрозумієш, ти неодмінно дізнаєшся все, що повинна знати. Тільки не відразу, а поступово. 

– Отож після сьогоднішньої посвяти  мій дар прокинеться на повну силу?  

Стася  й сама не розуміла, звідки  ці беруться запитання. Ще вчора вона й не думала про такі подробиці.

І якби не зустріч із Богом смерті, то навряд чи б вона взагалі про них подумала – він якось вплинув на неї, змусив усвідомити багато важливих речей.

–  Ні, дорогенька, – Велхвій і бровою не повів, – посвята – це ознака того, що відтепер ти здатна керувати своїм даром.  Адже, по суті, дар – то люта  і споконвічна сила,  теж саме що і стихія.  Не просто легкий вітерець, а ураган, який  змітає все на своєму шляху, не теплий вогник свічки, а лісова пожежа, яка  пожирає життя...

І що довше Велхвій говорив, то більше фальші вловлювала Стася в його урочистому голосі.

Але, можливо, той, хто приходив до неї вночі, саме цього й домагався? Хотів, щоб вона ще сильніше почала сумніватися у всьому, що їй говорять?

Адже не на порожньому місці виникло твердження, що зло полюбляє заманювати красивими обіцянками та солодкими промовами! А якщо він Бог смерті і  підземного світу,  то навряд чи  буде добрими, турботливим і делікатним...

Стася  ніколи не вірила тому, що нав'язував їй навколишній світ.  

До їхнього дитячого будинку кілька разів приходив священик, читав дітям Біблію і розповідав про всякі чудеса.   

Тільки розповіді ці не справляли на дівчинку жодного враження, а той допотопний  світ наганяв на неї тугу.

Але вона тримала при собі свої думки. Вони не стосувалися нікого, крім неї.

Із самого дитинства, коли їй було особливо важко, вона зверталася до когось, у когось просила допомоги, але й гадки не мала, хто це.