Розділ 10

На карти,  розкладені  перед нею на столі, дівчина дивилася неуважно. 

А навіщо? Вона все одно не розуміє  значення всіх цих дивних символів, які виглядають  наче  голови потворних  чудовиськ, і стрілок, що ведуть у різних напрямках.

– Якою мовою зроблені написи? – запитала Стася, мимоволі вдивляючись у  хитромудрі, темно-червоного кольору  літери. 

Чимось вони її зацікавити.  Може, бачила щось подібне?

–  Це одна з потойбічних  мов. У кожного світу своя вимова, але є спільна, якою розмовляють усі.  

–  Коли  я була  у  тому… підземеллі, то   начебто розуміла, про що говорять, – згадала Стася.

– Правильно! Але тобі доведеться спілкуватися не тільки з тими, хто править, а й із тими, хто підкоряється. Після ти зрозумієш, що це означає. Ти навіть уявити собі не можеш, дівчина, які можливості  здобудеш  після посвяти!

Та Стасі  несподівано стало дуже нудно від всіх цих промов.

– Щоб ти зараз не говорив, це ніяк не змінить моїх почуттів, не заспокоїть нерви, – втомлено  проказала  вона, –  мені все одно страшно, і я все одно нічого не розумію. 

День за вікном помирав стрімко й неухильно. 

Але ці сутінки здавалися Стасі якимись іншими, не такими, до яких вона звикла.  Їхнє сяйво було густо просичене синім кольором із переливами таких відтінків, яких на землі, здається, не існує.

На землі? А де вона зараз перебуває?

І дівчинка ковзнула неспокійними очима по  вгасаючему вікну.

– Розумію, дуже добре розумію! –  промовив Велхвій, – Але   скажу тобі дещо. Не потрібно сильно напружуватися, намагаючись зрозуміти, як працює твій дар, намагаючись пробудити його. У потрібний момент, у найвідповідальніший момент він проявить себе сам, повір мені! Твоя поразка не потрібна нікому  –  ні тут, ні там...

І некромант почав збирати зі столу карти.

–  Навчання закінчено? – запитала Стася.

–  Так! Усе   необхідне  тобі тепер відомо. Ще трохи знань отримаєш під час посвяти. У кожному світі свої шляхи, свої небезпеки і способи їх подолання. Нічого однозначного немає і бути не може... Ти не бажаєш скласти компанію королю? –  запитав він,  раптом змінюючи  тему, – Ладаор бажає здійснити прогулянку вечірнім садом!

– Ні! Я хочу побути на самоті й подумати. Дуже багато нової інформації.

–  Розумне рішення! – Велхвій подивився на неї зі співчуттям, –  Зараз прийде служниця. Поміркуй-но, що тобі потрібно...

– Що потрібно? – Стася трохи насупилася, – Мабуть,  більш зручний одяг, щоб переодягнутися.  І ще, –  вона несподівано залилася  палахким рум'янцем наче від збентеження і замовкла, згадавши, що за ці дні до пуття нічого й не їла.

– То що? Кажи сміло!

–  Хочу чорну каву з пінкою, гарячу канапку з шинкою і зеленню, а ще цю... ці... креветки в соусі, такі великі...

Стасі, яка все життя відчувала нестачу смачної їжі і не могла наїстися досхочу, завжди шалено хотілося скуштувати креветки, вони їй здавалися таким смаколиком, які звичайні люди не можуть собі дозволити – тільки еліта суспільства.

А ще вона прагнула продовжити цей буденний спокій, неспішний плин часу, насолодитися кожною з його граней.  

Передчуття говорило їй про те, що ймовірно – це її останній  безтурботний вечір.

– Тобі це все з повітря дістати чи нехай краще служниці принесуть? 

– Краще нехай служниці, – продовжуючи червоніти, відповіла дівчинка.

– То більше нічого? – поцікавився Велхвій.

– Щоб мене не турбували, якщо це можливо...

–  Добре! Ти маєш  підготуватися  до завтрашнього свята. На ньому якраз і відбудеться посвячення. 

–  І багато буде гостей? –   не приховуючи туги, запитала Стася.

– Багато. Але ти не турбуйся. Ніхто не змушує тебе з ними спілкуватися. Якщо забажаєш – покинеш свято одразу після посвячення.

–  А я можу вийти  зараз в сад?

–  Можеш, – відповів Велхвій, трохи помовчаши, – Однак, гуляти дозволено лише стежками,  там де є світло. Не заходь у тінь та уникай замкнутих просторів. Але я б тобі все одно не радив, –  проказав  Велхвій і  таємниче понизив голос, –  Ніч  – дивний час, не можна передбачити, які двері відчиняться у  темряві...

Стася роздратовано зітхнула.

–  Звісно  це всього лише порада, – швидко додав некромант. 

–  Скажи, а як у вас тут час  пливе?

–  По-різному. Але не турбуйся. Зараз він буде йти за звичним тобі графіком. Вечір, ніч, ранок… Тож відпочивай!  

Некромант попрощався і вийшов, а вже за мить у двері, які, на щастя, тепер перестали пропадати, хтось постукав.

Дві служниці з'явилися з одягом і замовленою вечерею.

Стася мовчала, спостерігаючи за тим, як вони розкладають одяг, як розставляють на столі тарілки.

Закінчивши роботу, служниці смирненько встали біля дверей. Стася зрозуміла –  вони чекають її наказів і побажань.