Розділ 8

Стася  з  захопленням дивилася  в дзеркало,  яке висіло  на стіні. Вона  завжди  вважала себе негарною, навіть потворною, але зараз… 

Дівчина  ледь не  вперше помітила  свою струнку доладну   фігурку,  високі,  м’яко окреслені груди, витончену шию, маленькі вуха під пасмами чорного волосся.

А сукня… На дівчинці вона виглядала наче  з рекламних буклетів відомих магазинів, які іноді забували в дитячому будинку виховательки.

З відкритими плечима, завдовжки трохи вище колін, чи то з шовку, чи то з іншої схожої матерії, дуже приємної на дотик – на матеріях Стася не розумілася.

Служниця, зігнувшись, поставила до її ніг вишукані  чобітки на невисоких підборах, із золотистими візерунками.

Чобітки  теж привели дівчинку в повний захват. 

Вона покрутилася перед дзеркалом, милуючись тим, якими стрункими й  тендітними  раптом стали в цих чобітках її худорляві ноги.

– Потрібно розчесати волосся, – зауважила  служниця, – воно дуже гарне, але розпатлане.

– Гарне? Справді? – Стася знову недовірливо покосилася в дзеркало.

– Такий насичений колір...

– Я сама розчешу! – рішуче промовила дівчина  і забрала з рук служниці гребінець із дрібними зубчиками.

Вона не терпіла, коли хтось торкався її обличчя,  волосся, та й узагалі тіла... Напевно, через постійні уколи та процедури. 

Чужий дотик для Стасі завжди означав   страждання і біль.

У прочинені двері заглянула тітка Дівіна.

–  Ти готова? – запитала вона і нетерпляче поманила Стасю пальцем.

Спогад, як тінь від невагомої хмаринки, пробіг свідомістю дівчинки й одразу ж зник, невпізнанний...

Звісно, їй було страшно й незатишно, бо хотілося згадати щось дуже важливе, але поки що не виходило. Тому вона відмахнулася і зосередилася на іншому.

Зрештою,  треба пам'ятати,  що  вона не   просто гостить  у доброї тітоньки, а  знаходиться у світі, де нічого не дається задарма.

То що ж від неї вимагатимуть натомість?

Стася, як могла, спробувала заспокоїтися. Вислухати свій вирок потрібно з холодним серцем і ясним розумом, наскільки можливо. Істерики і сльози тільки погіршують становище –  це вона вже чітко зрозуміла.

Адамантович сказав, що, начебто, від неї не вимагатимуть такого, що буде  їй не під силу...

Слідом за тіткою Дівіною Стася увійшла в їдальню – велику кімнату з різьбленими колонами і мармуровим фонтанчиком. Воду у фонтанчику густо всипали пелюстки троянд: червоні й перламутрові.

Посеред кімнати, між чотирьох, повитих плющем колон, містився неосяжний овальний стіл, заставлений усілякими стравами і напоями. 

За столом  сиділи некромант і той самий чоловік із саду. 

– Король Ладаор, – прошепотіла тітонька і легенько ляснула її по спині, –  вклонися...

– Не буду! – так само пошепки відповіла Стася, – Я нікому не кланялася і не збираюся!

– Настасье... – тітонька грізно підвищила голос і твердою рукою взяла її за лікоть.

– І не подумаю, –  огризнулася Стася, пручаючись.

Вона  й сама не могла пояснити, що за почуття в ній раптом заграло. Дух протиріччя, чи щось таке! 

Незважаючи на важке дитинство, Стася ніколи не була покірною і поступливою, і як виходило, так і протидіяла безжальному світу. Нехай навіть і  у дрібницях.

– Залиш, Дівіно! – люб'язно посміхнувшись, промовив Ладаор, – Не треба церемоній... Сідай, дівчинко, – звернувся він до Стасі і вказав на масивний стілець ліворуч від нього.

Вона підійшла і сіла. Ця, нехай маленька, але перемога несподівано надихнула її.

Їжу, що стояла на столі, Стася раніше й в очі не бачила.

–  Прошу, без сорому! – сказав король, – спершу поїж, а  вже потім ми поговоримо більш докладно...

– Дякую! – пробурмотіла Стася.

Хвилювання трохи притупило відчуття голоду, але вона, намагаючись діяти дуже акуратно, все ж почала колупати виделкою те, що лежало перед нею на золотій тарілці – абсолютно їй невідоме, але неймовірно смачне – здається, риба якась  під соусом...

– Тобі сподобався сад? – запитав Ладаор.

– Так, сподобався, тільки я не зовсім зрозуміла... – вона відкрито глянула в його обличчя і знову засумувала від того, що він  такий гарний, просто  образливо гарний.

– Чого  ти не зрозуміла?

– Чому мені не можна було увійти в бесідку?

Тітонька несхвально похитала головою. 

– Тобі ніхто не забороняв входити туди, –  відповів король, – Я всього лише запропонував тобі подумати, перш ніж робити якусь дію.

Стася не звикла їсти в такій вишуканій компанії, та й узагалі вона вважала за краще їсти наодинці. Так смачніше, і ніхто тобі до рота не зазирає, наприклад, як у їдальні  дитячого будинку, де жадібно стежили за кожним чужим шматком хліба.