Розділ 6

Але згадавши про щось, зупинилась  і  повернулася, щоб подивитися, який вигляд має будинок, у якому вона опинилася таким ось дивним чином.

Так, будинок величезний. У три яруси, а може й  вище. Але через сонячне сліпуче світло важкувато  роздивитися деталі.

Нижній ярус споруджено з каменю –  на перший погляд безформного, але дуже витончено пригнаного один до одного. І по всій його довжині  розташовані  ті самі панорамні вікна. 

На круглому даху нижнього ярусу, обгородженого невисоким кованим парапетом, височить дерев'яний терем із башточками й гострими трикутними дахами. Справжній старовинний чертог!

Стася дивилася знизу вверх  і їй  здавалося,  що весь цей    чарівний дім  наче  плавляться в густій волошковій блакиті небес.

Колись вона бачила дуже схожий, у якомусь журналі, і він просто наповал убив її уяву. Кілька днів вона мріяла, що житиме  саме в такому...

То що ж це виходить? Збулася ще одна її мрія, про яку вона, по суті, вже й думати забула?

Стася похитала головою, потупцювала на одному місці, насолоджуючись дотиками теплої трави до голоих ніг, і знову рушила вперед, назустріч зелені й сонцю.

Неймовірна, чарівна краса оточувала її!

Химерно вигиналися стовбури дерев, простягали свої гілки,  трепетно й лагідно  обіймаючи густе спекотне повітря, що спливало солодкими п'янкими пахощами, від яких тихенько починала паморочитися  голова.

Переливи запахів і барв, пташине різноголосся, бадьоре радісне дзижчання бджіл і джмелів над медовими серединками квітів – усе це  розмаїття  котилося, навалювалося  наче ураган, збивало з ніг.

Незвичайні, дивовижні  відчуття...

І Стасі хотілося посилити їх ще більше  –  настільки, щоб вони зазвучали в кожній клітинці її тіла, тепер  – здорового й сильного.

Її колись слабкі очі  зараз могли розгледіти кожен маленький листочок на верхівці деревних крон, і то було непередаване щастя для дівчинки, яка виросла у світі розпливчастих, примарних силуетів. 

Вона довго соромилася носити окуляри, а одягла їх лише півроку тому,  і то – за вимогою  лікаря.  

Окуляри принижували, змушували почуватися жалюгідною і ні на що не придатною – так само, як і милиці. 

Звісно, окуляри допомагали бачити краще, але жодного задоволення дівчина від цього не відчувала.

Стася повільно йшла вперед, торкаючись пальцями ніжних квітів, схожих на троянди чи шипшину, що цвіли на пишних кущах.  

Тут було багато й інших квітів:  незвичайних із химерними формами та візерунками.  

Але вона не прагнула зараз пізнати кожну дрібницю, достатньо  було того, що вона відчувала всю повноту прекрасного, відкритого  світу, який повільно перетікав у неї, даючи її тілу ще більшу силу, ще більшу впевненість.

Звідкись полетіли невагомі бризки крижаної води.

Стася кинулася туди й вибігла на галявину, де виливався кришталевими струменями невеликий фонтан. 

У центрі його височіла перламутрова фігура, доволі дивна для такого безтурботного місця: чудовисько зі зміїним тілом, лев’ячими лапами і головою чи то вовка, чи то собаки, з роззявленою закинутою пащею, з якої й вихлюпувалися до небес потоки сріблястої води.

– Як же в них тут усе загадково, – пробурмотіла Стася, не в силах відірвати погляд від цієї статуї, і побачила, як кам'яні, закинуті до гори очі повільно повертаються в її бік...

Та ні, це всього лише відблиски сонячного світла, відбиті водою, ковзають по перламутровому каменю.

Стася  полегшено зітхнула  і протерла очі. 

І тут же її увагу вже привернуло щось інше, що промайнуло за деревами.

Вона побігла туди, потопаючи у високій траві по коліно.

У густій, спекотній тіні дерев і високого каміння, немов навмисне розкладеного півколом, стояла пошарпана якась бесідка – начебто з дерева, але облуплена й похмура, яка аж ніяк  не пасувала до цього веселого, сонячного саду й розкішного маєтку.

Стояла бесідка на невеликому узвишші, і дві кам'яні, порослі травою сходинки вели всередину.

Стася  завмерла у  нерішучості, вдивляючись і вслухаючись.

Але що довше стояла, то сильніше притягувала її ця місцинка. Дівчинці навіть здавалося, що вона чує запах старого, пропеченого сонцем дерева й облупленої фарби.

І вона повільно поставила ногу на сходинку, що вела в зелену густу напівтемряву.

–  Якщо не впевнена  –  краще не входь...

Стася обернулася.

Позаду неї стояв чоловік. Може років тридцяти або трохи старший. Дуже привабливий чоловік, з таких, на яких у минулому своєму житті Стася й очей підняти не сміла, тільки здалеку милувалася, розуміючи, що такий ніколи й не подивиться в бік дівчинки на милицях. А якщо й подивиться – то з жалістю або гидливістю.

Високий, світловолосий, з недбалою зачіскою. Біла сорочка, розкрита на грудях, засмагла шкіра, широкі плечі, загалом усе саме так,  як  і годиться для чоловіка мрії або принца із казки.