Розділ 4

Панель із кнопками згасла, і Стася зовсім перестала що-небудь бачити. Велхвій Адамантович пропав, абсолютно злився з темрявою, став не розрізнювальним від неї.  

Дівчинка навіть стін ліфта розгледіти не могла, простягала руки, щоб намацати хоча б якусь опору, і хапала пальцями порожнечу. 

Але ж лікарняний ліфт не дуже великий, всередену  навіть пара  крісел-каталок ледве поміщається.  

Стася зовсім загубилася, не маючи ні найменшого уявлення, де перебуває –  чи то в замкнутому просторі, чи то в нескінченності.  

І разом із тремтінням її почали пробирати думки про те, що все, що відбувається –  або дуже реалістичний сон, або марюка від ліків, які прийняла ввечері. 

Нехай вона усе своє нещасне життя і вірить  в прекрасні  чарівні світи, що перебувають за межею людського сприйняття, але припустити, що з нею насправді сталося щось надприродне, ніяк не виходило.

До того ж, до першого поверху їхати кілька секунд, а у Стасі склалося відчуття, що вони вже хвилин десять усе їдуть і їдуть незрозуміло куди...

Найімовірніше,  це ліки... Іншого пояснення немає.  Ліки призначає доктор. Цей Адамантович цілком міг додати в її вечірні пігулки що-небудь, що викликає галюцинації. Але навіщо? Можливо, для того, щоб вона не побачила куди її везуть, не запам'ятала дорогу?

– Мені лячно, –  сказала Стася, щоб хоч якось прогнати цю нестерпну темряву, яка навалювалася з усіх боків, дедалі тісніше стискаючи кільце навколо неї.

– Тобі нема чого боятися, –  промовив голос Велхвія Адамантовича,  близький і водночас віддалений.

Це теж було дуже дивно. Голос звучав, начебто, зовсім поруч, а начебто, здалеку, відбиваючись незрозуміло від чого: чи то від стін ліфта, чи то від брили мороку.

– Ти не втратиш більше, ніж уже втратила. Пам'ятай про це.

– Я хочу знати, що відбувається. Мені здається, ви щось зі мною зробили... Щось недобре, – наважилася припустити Стася.

– Твій страх не має жодного сенсу, –  голос некроманта був холодний, –  от скажи, хіба тебе мучать інші почуття, крім страху? Наприклад, біль або відчай? 

– Ні, болю я не відчуваю. Навпаки – в усьому тілі така легкість... Але ж це можуть бути наслідки  якихось ліків, – одразу ж стрепенулася дівчинка, –  може, ви нагодували  мене чимось таким, від  чого здається,  начебто  я цілком  здорова...

Некромант тихо розсміявся.

– Але ж ці нові відчуття тобі подобаються?

–  Так, тільки... я ж просто хочу зрозуміти... Ви дали мені надію...

– Нічого. Скоро ти навчишся відрізняти справжнє від вигаданого, бажання від примхи, а життя від смерті.

Щось м'яко штовхнуло ліфт знизу, і він зупинився.

Двері повільно роз'їхалися в різні боки.

Стася, все ще чинячи опір безглуздості того, що відбувається, очікувала побачити знайомий хол першого поверху і скляні двері, що ведуть на вулицю, але назустріч їй відчинився широкий,   освітлений  блідим сяйвом  коридор. 

І, якщо вірити тремтячому зору, цей коридор ну ніяк не був схожий на лікарняний.

Тут і Велхвій Адамантович з'явився з темряви і, вставши в отворі, люб'язно вказав рукою на вихід.

Стася тупо подивилася на близьку стіну ліфту. 

А ліфт, так, той самий, он ще й чорна підпалина на панелі з кнопками, немов хтось запальничкою припалив....

У дівчини похололо в грудях і між лопатками. Але робити нічого!  Сон це, чи маячня, а треба йти вперед. 

І вона нерішуче застукала милицями.

– Залиш  вже ті милиці, – суворо зупинив її Велхвій Адамантович, – можливо, вони тобі більше ніколи не знадобляться.

Стася випросталася на весь зріст.  Але виявилося, що відірвати долоні від перемичок не так вже й легко. 

Півроку тому, під час чергового перебування  в лікарні, вона вже намагалася їх кинути і піти самостійно. 

А перед цим сталося ось що: одна короткочасна постоялиця палати впевнено заявила, що якщо чогось дуже захотіти, уявити, що це відбувається, і зібрати всю свою волю, то неодмінно так і трапиться… Вона ж  знає.   У неї он, теж нещодавно знайшли тромб, а вона напружилася добряче і сама цей тромб розсмоктала, зусиллям волі, так би мовити... Ось, тепер аритмію виявили. Нічого, з цією напастю вона теж сама впорається... 

Постоялиця розповідала це своїй сусідці, а не Стасі, але Стася все чула.

Впевненість у власних силах закінчилася грандіозним падінням: дівчинка добряче  забила   коліно, вивихнула щиколотку й вдарилася головою об підвіконня, коли намагалася втримати рівновагу...

–  Ну ж бо, Настасьє, сміливіше!  – підганяв її некромант.

Вона глибоко зітхнула, порахувала в думці до п'яти, розтиснула нарешті судомно зціплені пальці, і відштовхнула від себе милиці.

Зробила обережний крок, немов пробуючи підлогу на міцність. Нічого. Зробила другий і опинилася в коридорі. 

Двері ліфту зачинилися зі зміїним шипінням.