Розділ 3

Якимось глибинним чуттям Стася одразу вловила цю зміну: у погляді, у голосі, та й у самому вигляді Велхвія Адамантовича з'явилося щось таке, від чого  хворобливе тремтіння почало пробирати дівчину до самих кісток.

– То  у вас для мене є новини? –  запитала вона.

Можливо, ці новини настільки кепські, що лікар не захотів повідомляти їх офіційно в кабінеті, а навмисне прийшов у палату – вирішив якось м'якше, у невимушеній обстановці донести до неї неминучу правду...

–  Новин поки що немає.  Але вони мені й не потрібні. Я й так все знаю про тебе, Настасьє.  І те, що знаю, можу розповісти...

Стася мовчала. Усе це раптом здалося їй дуже дивним і навіть підозрілим.  

Вона бачила багато лікарів, але жоден із них не поводився так, як ось зараз поводиться  Велхвій Адамантович.

–  І що ж ви знаєте? – насторожено запитала вона.

– Учора ти сказала, що не потрібно тебе жаліти... То я й не буду.   Дівчинка ти сильна, смілива... Але ось у чому проблема, мила.  Ти помреш через два місяці, рівно в день свого народження, –  весело відповів лікар і знову підморгнув їй.

–  Помру? – перепитала вона,  без ладу  хлопаючи очима.

Може, невірно  почула? Може, чогось не зрозуміла?

–  Так, дійсно помреш! –  байдуже повторив він, –  Операцію тобі зробити не встигнуть, та  якби й зробили, вона б усе одно не допомогла, повір мені! 

Машинально крутячи в руках окуляри, Стася перевела розпливчастий погляд у відчинене вікно на недобудований лікарняний корпус, наче запитуючи в застиглого екскаватора-велетня, що все це значить, а потім знову подивилася на Велхвія Адамантовича.

Дрібне, противне тремтіння охопило її тіло і ставало дедалі сильнішим. 

Звісно, вона сама хотіла почути правду, але щоб ось так, просто в лоба... Адже  повинна існувати  якась дипломатичність, лікарська етика, зрештою...

–  Ви впевнені, Велхв... Велхвій Ада… – почала запитувати  заплітаючимся язиком  і не закінчила  –  якось несподівано втратила сили.

– Упевнений, моя дівчинко, –  відповів він і ласкаво, навіть підбадьорливо поплескав її по руці.

Стася все ще не розуміла, що відбувається і зовсім не знала, як їй реагувати на таку відверту нетактовність.

Але життя навчило її стійко переносити будь-які образи, будь-яке горе. Тому вона зібралася, взяла себе в руки.

–  Звідки ви знаєте, коли я помру?  Ви вмієте майбутнє передбачати?

–  Якщо необхідно, то й майбутнє... Але я не провидець, а некромант, тому смерть чую безпомилково! – відповів Велхвій Адамантович і, трохи висунувшись у вікно, із задоволенням вдихнув струмінь теплого повітря, що витікало запахом молодої зелені.

–  Ти знаєш, хто такий некромант, Настасьє?

–  Е-е-е... чаклун якийсь? –  припустила  вона, мимоволі втягуючись у цю безглузду, дурну  розмову. 

Їй би закричати нестямно, покликати б когось із медсестер, але вона, немов загіпнотизована, слухняно сиділа на підвіконні,  невідривно дивлячись на самозваного лікаря з пронизливими очима і котячою посмішкою.  

– Некромант це той, хто  вміє керувати мертвою енергією або енергією того, хто скоро помре... Скажи, після ліків, які я дав тобі вчора, спина боліла? – запитав Велхвій Адамантович.

– Та ні…

– Я можу зробити так, що ти ніколи більше не відчуватимеш болю. 

Стася через силу проковтнула клубок, що підвалив до горла. Шию її скував спазм. Серце почало битися квапливо, з надривом, а груди наче хтось проткнув розпеченим кілком, і зітхнути нормально вже не було жодної можливості.

Саме через такі напади її й поклали в лікарню для  спостереження. Але цей  напад був, напевно, найсильнішим з усіх, які їй довелося зазнати. 

Пальці ослабли, розтиснулися. Окуляри плазом упали донизу, вдарилися склом об підлогу і тріснули.

Безпорадно хапаючи ротом повітря, Стася з відчаєм дивилася на Велхвія Адамантовича. 

Адже потрібно покликати медсестру, зробити укол...

– Необов'язково!  – вкрадливо промовив той.

Він підняв руку на рівень Стасиних грудей і зробив такий швидкий, майже непомітний рух, немов прибираючи щось убік.

Її миттю відпустило: серце заспокоїлося,  перестало горіти, і дівчинка змогла, нарешті,  вільно зітхнути.

– Тепер віриш мені?

Стася зачаровано кивнула.

– Отже, ви зможете мене врятувати? – запитала так невпевнено, немов боялася почути відповідь. 

–  Зможу. Але ось у чому річ, дівчинко.  Я трохи обмежений у межах вашого земного світу. І це  певна проблема... 

– Не зовсім розумію, про що ви говорите, – пролепетала Стася, опускаючи очі додолу. 

Окуляри! Та що окуляри... Подумаєш, розбилися! Тут речі страшніші відбуваються, абсолютно незрозумілі речі...

– У мене до тебе пропозиція, – діловим тоном продовжив Велхвій Адамантович, – я дам тобі шанс зберегти життя. Але для цього ти маєш виконати низку умов.  Якщо ти їх не виконаєш, то вирушиш назад у лікарню помирати.  Я і ескулапом  влаштувався тільки заради тебе, розумієш?