Розділ 2

Її залишили в під'їзді житлового будинку, як кошеня – у картонній коробці з-під кавоварки.  На вирваному із зошита в клітинку  листку була накарябана дата: 9 липня.

Мешканці  під’їзду довго не звертали уваги –  лежить собі коробка і лежить у куточку, нікого не чіпає, може, діти бавилися та й забули... До того ж був ранок буденного дня, всі поспішали на роботу і ні в кого не вистачало часу подивитися, що там всередині.

Трохи згодом сходами весело збігла дівчина з собакою. Пес загарчав  на коробку, понюхав, потім почав штовхати її носом і тихенько повискувати. 

Тільки тоді новонароджена, яка до цього мовчала, видала слабкий писк.

Звісно, тут же викликали і швидку  і поліцію.  

Розпитали місцеве населення, але це опитування жодних результатів не дало. 

Так, вагітні були і зараз є, але дехто з них уже народив дітей і он, подивіться-но, – візочки собі спокійненько доріжками парку штовхають. 

І нічого такого підозрілого мешканці навколишніх будинків    останніми днями  не помічали...

У лікарні з'ясувалося, що в дівчинки, яка виглядала цілком здоровою, є родова травма – проблеми з хребтом. 

Але, порадившись, лікарі все ж вирішили відправити її до звичайного дитячого будинку, а не до такого, де живуть діти  з особливими потребами. А там    вже видно буде.

Хто нарік її Настасьєю, Стася так і не дізналася. Дату 9 липня прийняли як дату народження, а прізвище дали за класикою, без зайвої фантазії: раз знайшли, отже, так і запишемо: Найденко Настасья. Ну а по батькові... та найпростіше – Іванівна.

Вона вчасно почала ходити і заговорила теж вчасно, та й у решті розвивалася без жодних там затримок чи відхилень. 

Тільки ноги завжди її погано слухалися. Стася заздрила тим дітям, які могли стрибати і бігати до нестями: на одній нозі, на двох, висіти на турніку догори дригом, тримаючись колінами за перекладину.   А їй доводилося бути обережною.

Ось так і вийшло, що першими емоціями, які дівчинка відчула у своєму житті, стали заздрість і ненависть. 

Заздрість до ровесників, бо вони мали те, чого вона була позбавлена, і ненависть до однієї з виховательок, яка якось сказала зверхньо: "Твоя мати тебе тому й кинула, що ти  – каліка! Тебе треба в інший інтернат відправити, з очей подалі.  Ти все одно нікому не потрібна, краще б тобі і не жити зовсім!"

А Стася тім тільки  і завинила, що  діставала з супу варену цибулю і викидала її на стіл і на підлогу…

Вона дуже рано зрозуміла, що в цьому світі розраховувати доводиться тільки на себе.

Тому пішла до завідувачки дитячим будинком і попросила відправити її в інший інтернат.

– Ти помиляєшся, дорогенька! – вислухавши шестирічну дівчинку, сказала завідувачка, – В іншому місці може бути ще гірше. А наш будинок вважається одним із найкращих в області. Пам'ятай про це! 

Але суворе попередження виховательці  вона все ж таки зробила, хоча та била себе п'ятою в груди та запевняла, що нестерпне дівчисько все це вигадало, бо хоче привернути до себе увагу...

Образливі слова  виховательки запали дівчинці в душу. “Краще б тобі й зовсім не жити!”

Про те, що таке  смерть Стася задумалася дуже рано. Точніше, не просто задумалася –   побачила її  на власні очі.

Інтернат у них справді був благополучний, але нещасні випадки де тільки не трапляються!

Дівчата спали по чотири в кімнаті: два ліжка біля однієї стіни, два біля іншої.

І ось одного разу Стася знову прокинулася серед ночі від якогось щемливого почуття: чи то страху,  чи то відчаю. 

З нею таке вже траплялося, потрібно було просто перетерпіти цю моторошну тугу  і все. 

Приречено зітхнувши, дівчинка хотіла повернутися на інший бік  і знову заснути, як щось дивне привернуло її увагу. 

Стася навіть підвелася на ліжку, намагаючись зрозуміти, що не так, а потім зметикувала: світло з вікна якесь не таке ллється –  не звичне нічне марево, розбавлене легким серпанком далекого електричного сяйва  –  а дивне, перламутрове, але водночас абсолютно холодне і мертве.

І це світло  обережно підповзало до однієї з дівчат, чиє ліжко стояло навпроти.

Стася сіпнулася, передчуваючи щось недобре, хотіла закричати, розбудити всіх, та тільки жодного слова не зуміла вимовити, лише беззвучно відкривала рота, як велика і дурна риба, що потрапила на повітря.

З цього світла зіткалася чорна фігура, простягнула довгі туманні руки, обриси яких безперестанку мінялися, і почала водити ними над сплячою.

Потім фігура обернулася, подивилася прямо на Стасю і приклала палець до рота, наказуючи зберігати мовчання.  

Це все було дивно і дуже моторошно, тому що насправді  фігура не мала  ні обличчя,  ні рота, ні пальця, але Стасина уява побачила саме таку картинку. 

Дівчина перелякалася,  залізла під ковдру  і уся стиснулася, чекаючи, що кошмарний туман дотягнеться і до неї. Чекала, тряслася від страху,  і   заснула.

А на ранок  з'ясувалося таке:  вночі її сусідка померла.  Уві сні. Сказали, що то  була аневризма.  Лікар безнадійно розвів руками. Сумно,  коли помирає дитина, але трапляється всяке...