Краєвид із лікарняної палати, звісно, не дуже вражаючий: багаторічне будівництво, недобудований новий корпус: гори піску, бите каміння, зрубані дерева і навіки застиглий, наче врослий у землю, екскаватор із безвільно похиленим ковшем...
Та тільки краще вже такий вид, ніж пофарбовані в блідо-жовтий колір лікарняні стіни.
Але, якщо зняти окуляри, то картинка розпливається і можна уявити, що там не будівництво зовсім, а руїни якогось старовинного замку. Звичайно ж, казкового... Екскаватор – зачарований велетень, що притулився до землі, і якщо його розчаклувати, то він, напевно, виконає найзаповітніше бажання...
Добре ще, що ліжко біля самого вікна і не потрібно шкандибати через усю палату на милицях.
А можна просто підтягнутися вище, тримаючись за хистку дерев'яну спинку, і сяк-так вмоститися на облупленому підвіконні.
Майже не працюють ноги нижче колін, а так – нічого...
Вона привалилася щокою до нагрітого скла і прикрила очі. Скоро літо...
Сторона південна, тому сонце світить майже цілий день. Але зараз ранок і промені тільки-тільки підбираються до цього боку будівлі, облизуючи жадібними золотистими язиками скло. Яке ж воно брудне із зовнішнього боку!
Його б відкрити та вимити гарненько, але не можна. Суворо заборонено лікарняними правилами...
Палата велика, на шість осіб, і єдине місце, де можна побути наодинці з думками: вікно з видом на будівництво, чи на зачарований замок – залежить від точки зору.
– Найденко Стася! До кабінету лікаря!
Молоденька медсестра задумливо постояла в дверях, а потім зайшла в палату.
– Тобі допомогти? – запитала невдоволено.
Їй не подобалося, що дівчина, незважаючи на попередження, часто порушує лікарняні правила, а потім за це медсестер сварять, мовляв, вони зовсім не стежать за пацієнтами.
Такі вільні посиденьки на підвіконні, звісно, не заборонені, але й не заохочуються.
– Ні, сама впораюсь...
Спершись однією рукою в перемичку милиці, а другою в підвіконня, Стася поставила ноги на підлогу і притримала долонею тремтяче коліно.
– На жаль, одне крісло-каталка в сусідній палаті, там важку пацієнтку привезли, – стурбовано проговорила медсестра, – а друге...
– Нічого, вправлюся…
Іти не так уже й далеко. Кабінет лікаря в сусідньому коридорі за поворотом.
Стася різким видихом віддула темне пасмо, що впало на обличчя, і міцніше стиснула долонями перемички.
Решта мешканців палати: дві жінки років п'ятдесяти і одна, молодша, з цікавістю простежили за тим, як зовсім молоденька дівчина, стукаючи милицями, ледве шкандибає до виходу.
До милиць Стася так і не звикла. Вона почала користуватися ними не дуже давно, лише рік тому, коли загострилася її травма хребта і стали відмовляти ноги нижче колін.
Ноги й раніше підводили її.
Але дівчина змирилася. Те, що вона дожила майже до вісімнадцяти років, деякі лікарі й зовсім вважали дивом.
Порок серця виявили, коли Стасі виповнилося п'ятнадцять.
А до цього хвороби ніби як і не було. Траплялися іноді короткочасні болі в грудях, але вона не особливо звертала на них уваги, тому що життя й без її не пестило.
Якось, років у сім, вона ледь не померла, але лікарі так і не з'ясували причину того приступу.
Тож потім вони дійшли висновку, що хвороба, найімовірніше, протікала в прихованій формі, а інакше – ніяк не пояснити.
А на додачу, ще і зір почав падати. Усі неприємності, як на лихо, наче ті шишки, повалилися на голову.
– У нас новий доктор, – попередила медсестра, терпляче крокуючи слідом за дівчиною, – сьогодні перший день вийшов на роботу. Кажуть, дуже досвідчений...
Звісно, у медсестри були й інші справи, та вона побоювалася, що Стася може втратити рівновагу і впасти, а цього краще не допускати.
Нехай це і не елітна лікарня, і грошей завжди бракує, але про пацієнтів вони намагаються піклуватися в міру сили і можливостей.
– Новий? А куди Олег Миколайович подівся?
– Поїхав. Сімейні справи у нього, чи що… І коли повернеться – теж невідомо, – якось приречено відповіла медсестра.
Стася зітхнула. Олег Миколайович знав про неї все, а цей новий... Напевно, почне розпитувати. Адже в картці написано, що пацієнтці потрібна допомога психолога.
Свого психолога в лікарні зроду не було.
Один раз на тиждень, за запитом лікаря, запрошують фахівця із міського медичного центру для таких пацієнтів, які вже прописалися в лікарні.
Стася й сам тут з кінця березня під наглядом перебуває...
Медсестра постукала у двері кабінету, прочинила їх:
– Найденко Стася.
– Нехай заходить, – пролунав зсередини тихий, м'який голос.
#836 в Фентезі
#2929 в Любовні романи
#720 в Любовне фентезі
небезпечні пригоди і таємниці, пошук себе і своєї сили, кохання і щасливий фінал
Відредаговано: 12.09.2024