Епілог

Що ти полюбиш, то твоє навіки;

Що ти полюбиш, то з тобою нероздільно.

Все інше - тлін і суєта.

Езра Паунд.

Сільське повітря, без сумніву, пішло їй на користь. У тіло ніби вливалося нове життя разом зі свіжим вітром, що ніс прохолоду в спекотний липневий день. Серце наповнювалося радістю від споглядання зелені, краси і безтурботного спокою. Гладь річкової затоки посрібилась брижами, що понеслись кудись далі під берегом.

А вона вдихала на повні груди аромати літа і насолоджувалась своїми рідкісними щасливими миттєвостями життя. Розлога крона дерева, під яким стояла жінка, відкидала на її обличчя примарну тінь, ховаючи мимовільне здивування. Уздовж берега йшли двоє - чоловік і хлопчик. Чоловіка вона бачила вперше, але щось дуже знайоме в ньому все ж було. Але дитина... Жінка примружила очі, коли промінь сонця вибився з-під листя. Хлопчика вона знала - в цьому не було сумніву. Серце її тоскно защеміло, коли він понісся по густій ​​траві, стрибаючи, кричачи від радості, підносячи свій дзвінкий сміх у глибину небес. Жінка сперлася лобом об дерево, впевнена, що уява зіграла з нею злий жарт. Кілька виснажливих хвилин вона уривчасто дихала, поки чиясь рука не торкнулася легенько її оголеного плеча.

- З вами все гаразд? - запитав чийсь співчутливий голос.

Він виявився глибоким і красивим. Жінка припустила, що він належить тому, кого вона щойно, і, озирнувшись, не помилилася. Хвилину тому, коли вона не відривала погляду від хлопчика, вона не помітила, що його супутник звернув на неї увагу і підійшов.

Чоловік був надзвичайно привабливим і, поки вона його впритул розглядала, ще раз запитав про її самопочуття. Жінка запевнила, що все нормально, між тим дивуючись, що існують ще люди, яким небайдужі такі речі. Через деякий час пильного вивчення один одного вона відвела очі і пошукала поглядом хлопчика. Той безтурботно грався, не помічаючи дорослих. Чоловік, простеживши напрямок погляду, наче відповідаючи на її німе запитання самій себе, вимовив:

- Це мій племінник. Чарівний хлопчик, вірно? Я так давно не бачив посмішки на його обличчі, з тих самих пір, як померли його батьки.

Жінка всім тілом здригнулася, і це не залишилося їм непоміченим.

- Отже, він сирота? - прошепотіла вона, і голос її урвався.

- Так. У нього є тільки бабця і я.

Не полишаючи дивитися на дитину, жінка запитала:

- А як давно померла його мати?

- Десь близько місяця тому - невдала операція, сумно. А батько загинув в автокатастрофі...

- Так, так, я знаю, - швидко перебила вона його, не зовсім розуміючи, що говорить.

- Звідки ви знаєте?

Але жінка не чула. Дитина раптово перестала бігати берегом і застигла на місці. Хлопчик так само безвідривно дивився на жінку, як і вона на нього. Обидва серця забились у раптовому радісному пориві впізнавання і кинулися назустріч одне одному.

Сльози заливали її очі і заглушали сміх та щасливі вигуки хлопчика. Вони знову знайшли один одного. У це неможливо було повірити! Віталік плескав у долоні, крутився, як дзига, поспішаючи познайомити свого дядька зі своєю першою вчителькою. А вона безсило притулилася до дерева, і нестримний потік сліз, яких вона вже не соромилася, полегшив їй душу після всіх трагедій, негараздів, нещасть і виснажливих довгих тижнів розлучення, повернув надію і бажання жити.

Дядько Віталіка, який спостерігав цю картину, нарешті зрозумів, за що Сергій, його брат, так любив цю жінку, за що Жанна її так ненавиділа, навіть не знаючи її, і чому останні слова обох перед смертю були саме про неї. Руку долі побачив він у цій зустрічі і щиро побажав, щоб вона була не єдиною, а першою на світанку нового дня їх пробудженого життя і кохання.