Частина 3

Я від життя втомилася,

Від утрат узаконених.

Сам на сам лишилася

З почуттям забороненим.

Спалена пристрастю палкою,

З серцем мрійним нескутим,

Щастя моє - бути бранкою,

А після того - забутою.

(автор невідомий, переклад вільний мій)

Вона залишила його плакати на самоті, а сама безцільно попленталась  пустельними морозними вулицями. Повітря не охолоджувало палаюче чоло, а неприродний жар розпаленого тіла не доходив до серця, одягненого в захисну крижану оболонку. Опущена голова, порожній, в нікуди, погляд, смуток, що бере початок від зоряного неба, думка, що зачіпає дахи будинків, і сніг. Посипався великий пухнастий сніг крізь світло ліхтарів, закриваючи не тільки повітря, а й туман у тьмяних очах. Боляче було дивитися на білі пластівці і не бачити нічого. А навколо водили веселий танок сніжинки і ткали надзвичайні фіранки з хитромудрими візерунками, переплітаючись одна з одною в своєму шаленому танці. Сніг... Він такий схожий на зірки, так само прозорий у глибині всесвіту, як і вони, так само далекий і недосяжний...

Світло, зливаючись з білосніжним пухом, тихо і легко лягало на плечі самотньої жінки, яка з безтурботною тугою дивилася на срібну півкулю місяця. Цієї миті, відірвані від життя і всього живого, вони були такі близькі та схожі, наче рідні сестри. Місяць - стихія жінки з печаткою скорботи на білому обличчі - відбитком вічності. Юність давно покинула її, а разом з юністю і любов, і тепло серця, яке колись билося в унісон із сонцем, а тепер - лише з блідим місяцем. Видно, не могло бути інакше. Але вона й не хотіла нічого іншого. Занадто часто вона намагалася переробити долю, а тепер доля віддячує їй тим самим. Але вона й не збиралася скаржитися на свою долю. Вона мала в житті все, що хотіла; пережила те, що мало кому дано пережити і відчути. Чого ж ще? Вона була досить розумна, щоб збагнути, що сімейне життя вже не налагодити і душевний спокій не відшукати, тому що втратила вона все це до строку і лише з власної провини. Хоча не було ні розчарувань, ні коливань, тільки тихий смуток, що міцно оселилася на дні змученого безплідними стражданнями серця. Як не дивно, стан душі дивно гармоніював з навколишньою атмосферою грудневої ночі напередодні нового року, нового життя, нових надій, але не для неї. Теплий сніг, ласкавий погляд місяця, умиротворення і спокій. На одну коротку мить виникло навіть відчуття щастя і таке природне бажання померти зараз же в мирі і спокої і забути про свій глухий біль, який давно вже став частиною її єства.

***

Додому Анна повернулася лише під ранок, не відчуваючи ні обморожених пальців рук і ніг, ні посинілих губ, ні страшного передчуття кінця.

Вона довго і болісно підходила до будинку, ніби боялася, що її туди не пустять. А потім, притулившись до одвірка, ліниво міркувала: чи варто їй взагалі повертатися? Микола, ймовірно, буде тільки задоволений, якщо вона зникне з його життя назавжди. А чи потрібно це їй самій? - продовжувати таке безцільно-безглузде життя. Трохи сміливості - і можна все закінчити. Але Анна, хоч яка й не була знечутливлена, вилаяла себе за такі думки. У неї ж є діти. Її маленькі і беззахисні, і їх треба виховати та вивчити. Заради цього, напевно, і варто продовжувати жити.

Важке зітхання хмаркою заклубочилось у ранковому передсвітанковому повітрі. Попереду чекало нове випробування, і було невідомо, чи зможе вона його витримати, хоча вона вже так до них звикла, що не було необхідності навіть подумки підготуватися...

Нахабно просигналила проїжджаюча повз машина, повернувши блукаючий погляд до реальності. Уже зовсім розвіднілось. Але очі не злипалися ні від втоми, ні від безсонної ночі. У завихорення сніжинок якимось безформеним натовпом вивалилися на вулицю люди, всі разом подивились на жінку і розбрелися хто куди. А вона, сама не помічаючи, всім їм посміхалася. Ні, голова була в порядку, просто спало на думку: як же вона їх всіх любить, як же їй їх всіх шкода, тому що вони не розуміють, який безцінний скарб проживають даром, яку коштовність витрачають даремно, - життя. А вона знає і, виявляється, не хоче його втрачати.

Анна зовсім не була впевнена, якого роду бурю їй належить зараз витримати. А її знесилена свідомість не могла передбачити реакцію Миколи. Що ж, у такому разі їй просто не варто звертати на це уваги.

Нарешті, набравшись сміливості, Анна переступила поріг під'їзду. Завжди кваплива сусідка тієї миті мало не збила її з ніг. На секунду вона витріщила очі на вчительку і помчала далі.

Для задубілих ніг Ані сходи здалися мало не непереборною перешкодою, коли вона на них ступила. Як на зло ще й ліфт не працював. Але ця життєва дрібниця відвернула думки жінки від власних великих проблем.

Біля дверей своєї квартири Анна завмерла, дивлячись на них упритул. Непереборна сила змусила її зупинитися, мабуть, попереджаючи, що в такому стані вона не може піти туди. Тоді жінка просто сперлася спиною об двері, сповзла вниз і завмерла так...

Важко було визначити, скільки часу пройшло, але вулиці вже щосили шуміли, і голоси їх долітали навіть сюди. Поволі в голові Анни щось прояснилося, і вона почала більш реально сприймати навколишнє: свої задубілі пальці, свій неприродний стан, усю двозначність власного становища. В одну мить все це здалося їй набагато більш небезпечним, ніж вона припускала. Вона раптом ясно побачила, як близько до серця прийняла все, що не варто уваги; що безвихідних ситуацій не буває - а вона сама себе переконала у цьому. Якою ж дурепою вона була! Треба ж, до чого себе довести!