Частина 2

Рано застиглою бути,

Рано згоріти дощенту.

Пізно тебе судити,

Як пізно мені померти.

Рано себе картати

За те, що була твоєю.

Пізно постіль слати

Білою простинею.

(автор невідомий, переклад мій)

Відблиски світла з кухні на вологій шкірі спини різнули по очах. Анна прищулилася і провела рукою по лобі, поступово опам'ятовуючись. Кілька секунд вона болісно напружувала пам'ять, намагаючись зрозуміти, як же все це могло статися. З глибини свідомості спливли перші моменти близькості - якесь дивне напруження в повітрі між ними і заціпеніння спалахнулих тіл. А потім... Потім вона нічого не пам'ятала чітко, лише щось неймовірне і нищівне.

Чоловік ворухнувся, і Анна відчула важкість його тіла. Він перекотився на бік і посміхнувся, зазирнувши їй в очі. Відразу невідома сила відпустила лещата в грудях у Анни. Володя припав до неї і вже вкотре за сьогодні вона почула тихе "дякую". Тільки зараз жар дихання обпік їй шию. Анна провела кінчиком язика по відкритих губах і опустила вії, прикриваючи вологий блиск у янтарних очах. У відповідь по тілу Володимира пройшлося незрозуміле тремтіння, і він, не відриваючи палаючого погляду від її губ, вп'явся в них жорстоким поцілунком.

***

Дні і ночі, які вони проводили разом, були джерелом забуття того життя, що складалося лише з розчарувань і скорботи. Кожен з них був один для одного чимось на зразок наркотика, способом втекти від реальності, яка не влаштовувала обох. Але ніхто не думав про наслідки, про можливість викриття, про обов'язки. Ні про що. Ніхто не замислювався ні про ситуацію, ні про реальний стан справ. Навіть Анна. Навіть вона, навчена гірким досвідом, попри все не бажала прислухатися до тривожного голосу з глибини свідомості. Так їй було легше. Легше забути про все, що повільно і цілеспрямовано занурювало ще живу частину її душі в темряву. Легше забути на час про те, що жити їй вже немає для чого. Те, що давало сили для життя, зовсім скоро відібируть у неї назавжди.

Забуття... Ось чого хотіли вони. Ось, що було тепер їх метою. Забути тих, кого вони обожнювали, але не могли отримати.

Часом Анна думала, що ж станеться, коли Таня і Микола про все дізнаються. А це ж неминуче, як би вони з Володимиром не ховалися від світу. Всі думки, пов'язані з цим, були просякнуті якимось незрозумілим їй самій цинізмом. Її не лякала, а, навпаки, забавляла ця ситуація. Вона не мала що втрачати, і тому боялася тільки за Володю. Він здатний накласти на себе руки, коли нарешті розум його проясниться, і він збагне, яку страшну річ скоїв. І в дійсності Анна запобігти цьому не могла. Вона й так занадто часто втручалася в їхнє життя, а цього разу просто перетнула межу і не мала більше права змінювати долю.

***

Надзвичайно засмучена і з почервонілими очима Таня обняла сестру. Весь вигляд її висловлював цілковиту розгубленість і страждання. Анна напевно знала причину мук сестри, варто було їй лиш побачити її.

Аня завжди була готова вислухати сестру і дати їй ділову пораду, але зараз вона відчувала лише роздратування, бо мала всі підстави припускати, про що піде мова. Крім того, їй зовсім не хотілося втішати Тетяну, яка сама у всьому була винна, але ніколи цього не визнавала. Проблема полягала, звичайно ж, тільки в Ані. Але в її плани зовсім не входило, щоб сестра дізналася про це. Тому вона дала собі тверду вказівку нічого не говорити, якщо в цьому не буде потреби.

Таня сіла на диван, витираючи рукавом ніс. Перші її слова, як завжди, були скаргами на долю.

- Аню, що мені робити? Може, хоч ти поясниш мені що-небудь і допоможеш.

- Я не зможу тобі нічого порадити, якщо ти не розкажеш, у чому справа.

- Боже, звичайно, у Володі!

Анна ледве чутно зітхнула і закотила очі до стелі. На щастя, її сестра нічого не помітила.

- Що він знову накоїв, якщо я бачу тебе в сльозах?

- У тому-то й справа, що нічого! - істерично скрикнула Тетяна. - Після того, як ти зі мною тоді поговорила, - Анна мимоволі насторожилася, - ти пам'ятаєш, я пробачила йому, і він повернувся додому.

- І?

- Але з тою ж упевненістю можна сказати, що його немає вдома.

- Таня, ти хоч розумієш, що говориш?

- Ти думаєш, це дурниці? Але я в розпачі!

Уже вкотре Таня шмигнула носом, стримуючи сльози.

- Він мене зовсім не помічає. Вдає, що мене не існує поруч. Якщо я щось питаю, він рідко відповідає. Взагалі практично перестав зі мною розмовляти. І ми... ми більше не спимо разом. Тепер він ночує на дивані в залі.

Чим більше слів промовляла Тетяна, тим більше здивування намагалася намалювати на своєму обличчі Аня.

- Не може бути! - врешті-решт для більшої переконливості вигукнула вона. - Ти ж пробачила йому ті слова, він тебе так кохає - ви повинні бути щасливі!

- Але все саме так, як я кажу!

- У це важко повірити. Уже багато років Володя аж розум втрачає до нестями через тебе. А що ти сама думаєш? Що може бути причиною?

Таня знизала плечима.

- Чесно кажучи, не знаю. Я хотіла спитати тебе, адже ти ж говорила з ним перед його поверненням додому і, можливо, здогадуєшся, що трапилося.

Жінці насилу вдалося зібрати розсіяну волю і не відвести очей від наполегливого погляду сестри.

- Та що я можу знати? Це ж твій чоловік, а не мій. Наша розмова відбулася майже два тижні тому, я практично нічого не пам'ятаю вже, та й не бачилися ми з тих пір, - збрехала вона без докорів сумління. - Я думала, у вас все добре.