Заперечення

Горизонт ставав червоно-помаранчевим, немов нескінченна пожежа, що мандрує з одного світу в інший. Лежачи на сухій, пожовклій траві, Лука зустрічав його — спадаюче й висхідне. Місяць замиготів блискучим ореолом, спраглим поглинути все буття і небуття. Лілові хмари повільно пливли за вітром, точно корабель, що неспішно лине у відблисках палкого сонця, розпустивши свої вітрила впритул до маяка. Він притягував погляд, не даючи відволіктися на захід, що майже сховався за обрієм. Очі більше не сльозилися, тільки під самий корінь пекли вії.

​«Я — живий? Я не чиїсь думки, не чийсь персонаж у свідомості?» — звучало в голові Луки, коли він спрямовував погляд до світла. І Місяць, вабливий і непроглядний, прихований і сяючий, ніби жадаючи відповісти, обдав своїм сяйвом, здавалося, всі земні простори. Лука, занурений у мрії та в любов, що сформувалася десь у тих перламутрових куточках світу, втратив рівновагу і почав підноситися в небо.

​Сонний і задумливий, він прокинувся, розплющив очі і, поглянувши на небесну хуртовину, знову відчув земну тяжіння і рухнув донизу, забивши ключиці... Місяць сховався за навісом хмар, і сяйво знову стало буденним.

​Біль віддав у легені, стало важко дихати. Лука скорчився, кривлячись від муки. Серцебиття не почастішало, а навпаки, стало повільнішим і ритмічнішим. Він повернувся на бік, відчувши свіже розслаблення, що поверхнево перекривало щемкий біль забитих суглобів. Золотиста трава колихалася, лоскочучи його вигорілу на сонці шкіру. Але весь дискомфорт розтанув у спокої. Лука просто розслабився і до останку віддався літньому вітру, дозволивши йому оберігати себе від зачаєної тиші.

​Він безтурботно поринув у сон...

​Старе горище, просякнуте запахом сіна та мишей. Таємничий хлопчик видивлявся величезну сяючу сферу, що набула людських рис обличчя. Вона корчилася в розчаруванні, плакала, намагалася притягнути до себе хоч щось, але в небо злітали лише тонкі соломинки сухої трави, що потім лихо падали йому на обличчя.

​Щось розкололося внизу. Душороздиральний вереск уп’явся у вуха. Наче сотні гігантських куль розбилися, дзвенячи ядрами. Дошки почали люто вириватися разом із іржавими цвяхами. Вушні перетинки лускали з виразним ляскотом. Зі стрімкою швидкістю якийсь хлопчина розірвався на купу сяючих клаптів. Він світився, починаючи поглинати все суще.

​Кукурудзяні поля, чиї зелені стебла приємно шелестіли, безжально відривалися від коріння, злітаючи до усміхненого лику. Сфагнові ліси, чиї сухі гілки ламалися і розчинялися в небесній темряві, чиї болота розливалися в усі жолоби. Дахи будинків зривало. Сфера збожеволіла, починаючи корчитися від вседозволеності.

​Щось штовхнуло в груди злітаючого Луку, і він рвучко відірвався від тверді, задихаючись. Вітер, посилюючись, куйовдив його волосся. Все навколо замовкло, немов приплив моря до берега зафарбував давні риси. Він зітхав у непроглядній темряві. Лука різко підвівся, обмацав себе руками, щоб переконатися, що все було лише сном. Він підвів погляд: Місяць світив яскраво і барвисто, створюючи порожнечу навколо. Хмари на поривчастому вітрі зливалися між собою.

​Хлопчик побіг по довгій траві, чиє лоскотання майже не відчував шкірою. Взуття застукало по порогу. Важкі двері розчинилися...