Розділ 5

Ми з мамою добралися додому мовчки. Я вже вирішила: щойно зайдемо, дочекаюся моменту й утечу до свого парку.

Але водночас страшенно хотілося, щоб мама нарешті вислухала мене. Бо я не була винна. Не цього разу.

І тільки-но ми переступили поріг квартири, як стався вибух.

— ЯК ТИ ВЗАГАЛІ ОПИНИЛАСЯ В ТОМУ КЛУБІ? ТИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК МЕНІ БУЛО СОРОМНО! ТИ СЕБЕ В ДЗЕРКАЛО БАЧИЛА? РОЗПАТЛАНА, НА ЩОЦІ СИНЕЦЬ!..

І тут шлюзи відкрилися, мама почала плакати.

Це було найгірше. Я ненавиділа, коли мама плаче. Краще б вона кричала або навіть била мене, тільки нехай не розкисає отак.

— Мамо, але ж я сто разів говорила, що не винна! Просто… як вона почала нести всю цю маячню, я себе не контролювала. Я схопила її за волосся, я просто хотіла, щоб вона забрала свої слова назад, — швидко й майже задихаючись, намагалася все викласти.

— Яринко… — уже спокійніше почала мама, витираючи сльози. — Це ж уже не вперше. Чому ти взагалі ходиш до того клубу?

— Я… — я замовкла, бо не знала, що відповісти.

— Доню, ми ж домовлялися, що ти більше туди не підеш, що тобі важко знайти спільну мову з людьми.

— Мені не важко! — роздратовано кинула я. — Просто вони мені не подобаються. Я хотіла… потанцювати.

Я втупилася в підлогу. Так, подруг у мене не було, але тусуватися я любила.

— Просто потанцювати? — недовірливо спитала мама. — Сама?

— Мені було сумно, і я вирішила піти потанцювати. От і все.

— Ярино, так не можна! Ти серед ночі втікаєш із дому, а під ранок мені телефонують із поліції і вимагають забрати тебе з відділення. Я ж думала, що ти спокійно спиш у своєму ліжку, а ти просто втекла.

Я мовчала.

— Доню, я тобі вже тисячу разів говорила: якщо з тобою щось коїться, ти тільки розкажи, я все зроблю.

У відповідь знову тиша.

— Я так стомилася, — мама опустилася на стілець і знову тихенько заплакала, ховаючи обличчя в долонях.

Я все так само стояла поруч, дивлячись на власні кросівки, здавалося, навіть не дихала. Час розтягнувся, перетворившись на в’язку масу, поки мама нарешті не взяла себе в руки. Вона витерла обличчя і стала зосередженою, хоча очі залишалися червоними.

— Ти подумала, куди хочеш вступити? Вступна кампанія майже закінчилася, треба терміново подавати документи, — обережно почала вона.

Я ошарашено підняла голову і подивилася на неї.

— Я ж уже тобі казала. Я не буду вступати. Скоро мені виповниться вісімнадцять, і я піду на роботу.

— Ярино, я останні роки пахала на кількох роботах, щоб ти здобула нормальну освіту.

— То я ж тебе про це не просила.

Мама піднялася, підійшла до столу і взяла ту саму брошуру з поліції. Вона різко вклала її мені в руки.

— Якщо не вибереш університет сама, то підеш у цю школу. Вибирай. Завтра вранці я чекаю на твоє рішення, — мама розвернулася до коридору і почала на ходу взувати туфлі. — Я на роботу. Поїж.

Двері зачинилися з глухим клацанням, залишивши мене наодинці з цим папірцем.