Розділ 4

— Ви…? — поліцейський неуважно почав гортати сторінки блокнота. — Руснак Олена Степанівна?

— Так, — навіть не дивлячись на нього, відповіла мама.

Вона не зводила з мене очей. Її погляд був сповнений втоми й розчарування. Мені було боляче, що вона не прийшла за мною одразу, що кинула мене тут, але я не могла виносити цей важкий погляд і відвела очі вбік.

— Старший сержант поліції Коваленко, — порушив незручну тишу поліцейський. — Підійдіть до мене, прочитайте протокол і підпишіться.

Мама підійшла до його робочого місця і взяла аркуш паперу. Її очі швидко бігали з рядка в рядок. Інколи було помітно, як напружується вена на її чолі або як пальці сильніше стискають папір, мнучи його край. І тут вона не витримала:

— «Неповнолітня Руснак Ярина схопила неповнолітню Ткаченко Марію за волосся і не відпускала навіть після того, як приїхала поліція. Поліцейським довелося відтягувати дівчину і розтискати її руки», — мама опустила аркуш, її очі округлилися і зрадницьки блиснули сльозами.

— Ярино… Це правда?

Я більше не могла виносити цього розчарування в її погляді й втупилася у свої черевики.

— Мамо, але ж ти не знаєш, із чого все почалося! Вона перша полізла битися, це через її хлопця… Вона говорила, що я і моя мама… що ми… — я запнулася, бо не хотіла вимовляти вголос брудні слова цієї сучки.

— Що я гуляща, що я хвойда і мати моя хвойда, адже в мене немає батька! — випалила я і тут же пожалкувала про це.

Мамине обличчя побіліло так різко, що мені на секунду здалося, ніби вона зараз зомліє. Старший сержант за столом удавав, що дуже зайнятий роботою й нічого не чує.

— Так, досить. Поговоримо вдома, — мама різко взяла себе в руки й розмашисто підписала документи там, де тицьнув поліцейський.

— Можете йти, — кинув сержант, навіть не підводячи голови.

Я підійшла до неї, але вона мовчки розвернулася і швидким кроком попрямувала до виходу з відділення.

— Мамо, та ця дівчина сама до мене чіплялася! Я просто стояла, а вона штовхнула мене, почала викликати на вулицю, я ж не хотіла бійки… — випалила я, наздоганяючи її на вулиці.

— То могла б просто не йти, — роздратовано кинула вона крізь зуби, не зупиняючись.

— Але вона обзивала мене! Я захищалася! Вона заслужила те, що отримала!

— Поговоримо вдома, — відрізала мама голосом, у якому не залишилося жодної емоції.

— Олено Степанівно? — покликав поліцейський, підходячи ближче.

— Так? Я щось забула підписати?

— Ні, — трохи повагавшись, він таки сказав: — Я так розумію, дівчина у вас має трохи проблем із поведінкою?

— О, це м’яко сказано, — зітхнула мама.

— Узагалі-то я тут, і в мене немає проблем із поведінкою. Нехай мене не чіпають, і я нікого не чіпатиму.

— Ярино, ти робиш тільки гірше, — твердо сказала мати, після чого продовжила, звертаючись до поліцейського: — Ми зверталися і до психолога, і в соціальну службу — нічого не допомагає. Вона прогулює уроки, які їй не подобаються, часто б’ється, втікає з дому.

— Чи зверталися ви до нарколога? — запитав поліцейський. — Зараз дуже багато наркотиків серед підлітків.

— Ой, ні, вона не вживає, — з невеликим полегшенням видихнула мама. — Робили аналізи, але нічого не знайшли.

Мої щоки палали. Чудово, тепер лівий мужик знає про мене більше, ніж пів школи.

— Тоді хочу запропонувати вам ось це, — він протягнув мамі велику брошуру. Вона була чорно-білою, але рясніла текстом. Я майже нічого не розгледіла, встигнувши вихопити поглядом лише заголовок: «МІФ — Місце індивідуального формування».

— Що за фігня? Звучить як колонія для неповнолітніх.

— Ще кілька слів, і ти точно поїдеш у колонію, — прошипіла мама, беручи папір. — Дякую, сержанте.

— Доброго здоров’я.

Поліцейський розвернувся і пішов у приміщення. Мама швидко кивнула йому на прощання й покрокувала вулицею. Ніхто більше на мене не зважав.