Розділ 3

Я думала, що мама, як завжди, швидко прибіжить, відчитає мене і визволить із цього пекла. Але минула година, друга — її все не було. У відділенні вже стояла глибока ніч, а черговий поліцейський так і горбився за своїм монітором.

— Чуєте?

Чоловік повільно підняв голову і важко подивився на мене.

— А що сказала моя мама? Коли вона мене забере?

Тепер, коли очікування затягнулося, мені хотілося лише одного — щоб вона швидше прийшла, всипала мені за все на світі, і на цьому кінець. Ця невідомість дратувала більше за будь-які нотації.

— Вранці, — коротко кинув він і знову тицьнув у клавіатуру.

— Що?

Мої очі округлилися, а пальці самі собою стиснулися в кулаки, аж нігті впилися в шкіру.

Поліцейський знову відірвався від екрана і сказав із неприємною посмішкою:

— Вона сказала, що ти вкрай проблемна підлітка і тобі зовсім не завадить переночувати в камері. А мені тут сидіти всю ніч, тож мені байдуже, чи ти тут, чи ні. Йди краще на той диванчик і поспи. Не заважай працювати.

Він демонстративно відвернувся, а я, зрозумівши, що розмова остаточно завершена, задихнулася від образи. Мої щоки палали, а зуби зціпилися так міцно, що щелепа нила, та я більше не вимовила ні слова.

Сперечатися й нариватися на нові неприємності не було ні сил, ні бажання. Усередині все стягнулося від гіркого розуміння: навіть мама так втомилася, що не може мене більше терпіти.

Я важко втупилася поглядом у куток кімнати, де біля запилюженої шафи стояв великий вазон із якоюсь розлогою пальмою. Із заплющених на мить очей раптом скотилася гаряча сльоза.

Я моргнула, переводячи погляд назад на рослину, і завмерла.

Листя великої пальми наливалося брудно-жовтим кольором, в’януло, скручувалося в трубочки й безпорадно обвисало до самої підлоги.

Серце пропустило удар. Очі знову застелила пелена сліз. Я різко змахнула вологу тильною стороною долоні й пильно придивилася до вазона. Цього просто не може бути. Рослина ж секунду тому була живою і зеленою. Чи ні? Може, вона вже стояла тут напівмертва, а я просто не помічала?

Сльози знову затуманили погляд, у такому стані й не таке примариться. Згорнувшись клубочком на холодному дермантиновому дивані, я щільно відвернулася до стіни, сховавшись від усього світу, щоб мені більше не здавалися всякі дивацтва.

Спати зовсім не хотілося: думки весь час поверталися до мами. У відділенні стояв важкий запах плісняви та сирості від облуплених стін.

Скільки я пролежала на цьому побитому, скрипучому дивані з проваленими пружинами, я не знала. Але врешті-решт втома взяла своє, і я заснула.

Мені снилися карпатські ліси — дикі, нетронуті людиною. Я почувалася там настільки спокійно, немов опинилася у своєму особистому раю.

На мені була лише легка прозора сорочка, а волосся… Таке волосся, про яке я могла тільки мріяти. Воно було не темно-смарагдовим, як моє звичне, а яскраво-зеленим. І найчарівніше — воно не просто сяяло, воно світилося зеленим, магічним вогнем.

Уві сні я відчувала як шепотіли дерева, як хвилювалося каміння та як дихала земля — здавалося, я сама і була цією природою, вільною, щасливою, де все довкола ставало таким зрозумілим і правильним. Прокидатися зовсім не хотілося.

— Ярино! — крізь пелену ідеального сну пробився суворий голос. — Прокидайся!