Розділ 2

— Гей, дівчино, коли там прийде твоя матір? — непривітно кинув поліцейський, переводячи погляд з екрана монітора. — Інших неповнолітніх порушників уже давно розібрали. Ти взагалі батькам зателефонувала?

— Так, — відрізала я.

Поліцейський байдуже клацнув мишкою і знову відвернувся до комп’ютера.

Звісно ж, я нікому не телефонувала. Нещодавно ми з мамою посварилися вщент: я кричала, що піду з дому, бо вона мені не вірить — вірить будь-кому, а не власній доньці.

Усе почалося минулого тижня. На останньому уроці мене зачинили в туалеті троє дівок. Двоє мовчки притисли до стіни біля вікна, а остання почала вичитувати за свого хлопця, котрий нібито в мене закохався. Вона вимагала, щоб я «відчепилася» від нього, хоча я навіть не розуміла, про кого вона торочить.

Тоді ця ідіотка схопила мене за волосся і витягла з кишені ножиці, погрожуючи відрізати мої шикарні пасма. А я ж так ними пишалася! Волосся було по пояс — густе, хвилясте, глибокого темно-смарагдового відтінку. Я місяцями добивалася цього складного кольору.

Усередині все спалахнуло, очі застелило туманом. Мені здавалося, що повітря навколо заіскрилося. Я навіть не встигла збагнути, як горщик із кактусом, що стояв на підвіконні за моєю спиною, раптом злетів у повітря — важкий глиняний посуд у ту ж секунду розірвався на шматки, і хмара гострих уламків та колючок градом полетіла на моїх кривдниць.

Я ж залишилася абсолютно неушкодженою, а ці негідниці заволали й заскиглили, затуляючи обличчя руками. Коли на шум збіглися вчителі та учні, вони одразу переклали всю провину на мене, звинувативши в тому, що це я навмисно кинула в них горщик.

Здавалося, дирекція ледь не пришила мені статтю за замах на вбивство, а мамі поставили ультиматум: або поліція, або я негайно йду до психіатра. З психологами я й так мучилася кілька років, але толку з цього не було жодного, а тепер вони всі згодилися посадити мене на таблетки.

У той день ми розсварилися вщент. Я кричала їй в обличчя, що нікого не збиралася калічити, що той проклятий горщик сам злетів з підвіконня, що я не кидала його! Але вона не вірила.

І от тепер я знову тут. У поліції.

Як я можу їй зателефонувати після всього? Руки опустилися, і я вперше в житті просто не знала, що робити далі.

— Дівчино? — знову озвався поліцейський. — Ти що, спиш?

— Ні, — так само коротко відповіла я.

— Диктуй номер матері. Я сам їй зателефоную.

Чоловік демонстративно взяв у руки мобільний. Ну все. Я знала, що так і буде. Знала, що саму мене звідси не випустять. Діватися було нікуди, я остаточно здалася і продиктувала цифри. Вона знову буде плакати, знову звинувачуватиме себе у тому, що мало приділяє мені уваги, але виходу не залишалося.

Кілька коротких гудків, суха розмова поліцейського з мамою — і тепер залишалося тільки чекати, коли вона переступить поріг відділку.