Розділ 1

Я — Ярина, ходяча катастрофа. Скільки себе пам’ятаю, мама вічно розгрібала наслідки моєї бурхливої вдачі.

Мій найперший спогад: мені десь три роки, перший день у дитячому садку. Я влаштувала бійку з хлопчиком прямо під час виховного процесу, бо він заявив на всю групу, що одружиться зі мною, коли ми виростемо.

Мені чомусь здалося, що всі ці хлопчики якісь гидкі й противні, тож я вимагала, щоб він негайно забрав свої слова назад. Того дня маму вперше викликали на «серйозну розмову» до директорки садочку. Їй було соромно й незручно перед вихователькою, а я сиділа на стільці й дулася від кричущої несправедливості, ледь не луснувши зі злості. 

З того моменту наступні три роки перетворилися для мене та мами на виправну колонію суворого режиму. Вона регулярно «гостювала» у дитячому садочку, вислуховувала скарги й намагалася достукатися до мене нескінченними повчаннями та розмовами.

Я сварилася з іншими дітьми, не виконувала завдань, якщо вони мені не подобалися, могла сказати виховательці, що вона схожа на повільну черепаху. Після безуспішних спроб виховати мене дорослі тільки зітхали й відмахувалися: мовляв, мала ще, у школі переросте. 

Але школа виявилася анітрохи не легшою.

Якось у середині вересня, коли осінь у Чернівцях тільки починала дихати прохолодою, я прийшла до школи в зимовій шапці та вовняних рукавичках. І навідріз відмовилася їх знімати.

Я посварилася з усіма: класним керівником, завучем з виховної роботи, шкільним психологом. Я з піною біля рота доводила кожному, що захворіла якоюсь рідкісною хворобою і обовʼязково маю ходити у  капелюсі навіть на уроках. Закінчилося тим, що мене з ганьбою вигнали з уроків і наказали без матері не з'являтися.

Але додому я не пішла. Мені було так соромно й страшно, що ноги самі понесли мене в улюблене місце — парк імені якогось там Федьковича. Він був моїм порятунком: густий, дикий, схожий на справжній ліс посеред міста, де між старих дерев завжди можна було сховатися від цілого світу. Тільки мама знала, де я можу переховуватися. 

І от, коли я так і не зʼявилася до самого вечора додому, мама почала мене шукати. Вона знала, що не знайде мене на людних алеях, тому одразу пішла в саму глушину. Коли її постать з'явилася між стовбурами, я нарешті здалася.

Рукавички полетіли на траву, а слідом за ними я стягнула й шапку, випускаючи на волю своє нове «красиве» волосся. Воно було в яскраво-зелених плямах, десь світліших, а десь темніших.

Все було до болі просто. В один літній день я заявила мамі, що зелений колір найкрасивіший і я хочу пофарбуватися. Звичайно, мама була проти, ми з нею сварилися майже кожного дня. Тоді мені все це набридло, і я знайшла в аптечці зеленку. Результат виявився катастрофічним: колір ліг брудними плямами, а шкіра на руках виблискувала зеленкуватим відтінком і зовсім не відмивалася. 

Мама не кричала і не лаялася. Ми сиділи на лавці серед осіннього парку і говорили — дві самотні душі в цілому світі, маючи тільки одна одну та крихітну однокімнатну квартирку на окраїні Чернівців. 

Вона тоді знову повторила те саме, що казала завжди: що я особлива дівчинка і мене просто треба зрозуміти. Але в її очах я вперше так чітко помітила втому — глибоку, виснажливу втому від кожної наступної моєї халепи, яка неминуче насувалася на нас. 

В мені завжди бурхливо кипіла енергія: я була активною, допитливою, не терпіла несправедливості й ніколи не мовчала, коли бачила якесь знущання над слабшими. Вже в тринадцять років вчителі про мене казали: «Їй слово — вона у відповідь двадцять».

Дівчинка-шибайголова, до того ж красива, так я вважала. Хоча інколи й чула від знайомих, що моя зовнішність «на любителя». Зросту я була середнього, трохи худорлява, але з гарною фігурою, а на обличчі розсипалася ціла галактика веснянок. Дехто з дівчат говорив, що це крінжово і що їх обов’язково треба замальовувати товстим шаром макіяжу, але я свої веснянки любила. Мало в кого можна було зустріти такі яскраво-руді цятки, тому зазвичай я задирала носа й казала всім незгодним, що я просто «поцілована сонечком», а вони банально заздрять.

Попри всі мої веснянки і зовнішність «на любителя», відбою від хлопців у мене ніколи не було. Вони вічно крутилися поруч, через що постійно виникали конфлікти з дівчатами: ті влаштовували розбірки й демонстративно зі мною не товаришували.

А хлопці… навіть коли намагалися зі мною «дружити», це швидко перетворювалося на якесь дивне, сліпе поклоніння. Вони починали ходити за мною хвостом, вивчали розклад моїх уроків, пропонували допомогу й намагалися робити за мене домашнє завдання. В результаті, нормальних друзів я не мала.

І от мені сімнадцять. Така собі доросла кобилиця з зеленим волоссям (так, я таки пофарбувалася в зелений, чому ні мама, ні вчителі не зраділи) в короткому топі та шкіряній спідниці розвалилася на металевому стільці в міському відділенні поліції та чекає на маму.

Усередині все кипіло від люті й безсилля. Це було настільки несправедливо, що в мене пекло в грудях. Але я була абсолютно невинна — і збиралася доводити це всім і кожному, скільки б часу на це не пішло.