«Спогади про минуле, або той самий день…»

«Спогади про минуле, або той самий день…»

Біле лікарняне світло осліплювало та не давало розплющити очі, я не міг поворухнути навіть пальцем та все було як у вісні, де я  знаходився та чому я тут? Я не розумів, але здається я вже можу розплющити очі та роздивитися це місце.

Я чомусь в одиночній палаті лікарні асоціації героїв, здається я складав іспит, але що сталося я не знаю. Я лежав під крапельницею і відчував сильний біль по всьому тілу, здається мої руки були перев’язані бинтом, а я скутий та прив’язаний. Це дивно я не можу рухатися, а вони мене прив’язали…

З подвір’я було чутно звуки ранкових птахів та дув прохолодний вітерець від якого танцювали штори. На підвіконні стояли квіти, вони що вже хоронять мене?! Дідько я спробую піднятися!

Він спробував встати, але не зміг та впав втративши свідомість.

- Вставай! Ти що здох?! – Закричала Жизель.

- Тихіше! Йому треба дати відпочити, тому можеш не кричати? – Зашипіла Медуза, яка була медсестрою.

- Будеш у себе дома шипіти! – Зверхньо відповіла Жизель.

Між жіночками вибухнув конфлікт, але це не рідкість, бо багато хто вважає Темну відьму скандальною.

- Перестаньте… Мене й так болить голова… - Почувся голос Йоргена.

- Я можу вам допомогти усунути головний біль, це не так складно… Не бійтеся… - З посмішкою притаманною маніякам відповів Ігор Штейн – головний лікар асоціації.

Від такої шумної компанії Чед прокинувся, хоча він ще відчував слабкість та біль, але йому було значно краще.

- Добрий ранок, я був в комі багато років? – Запитав Чед.

Такий висновок він склав через те, що його волосся було приблизно до пояса.

- Ти нічого не пам’ятаєш, дурню?! – Закричала Жизель.

- Перестань кричати! - Закричала Медуза.

- Бо-о-оже… - Промовив Йорген.

- Я можу закрити їх роти, це не так складно… Не бійтеся… - Знову відповів Йоргену головний лікар.

- Я справді не пам’ятаю як сюди потрапив… - Замислився Чед, але процес створення думок в нього не був сильною стороною тому він завис.

- Добре, тоді ще відпочивай… - Відповів Йорген та виштовхнув усіх з палати.

Коли Йорген та Жизель йшли довгими металевими коридорами асоціації до них підійшов 006 та схопив їх за плечі ззаду.

Можливо ви пам’ятаєте цього нікчему з першого розділу.

- Дру-у-узі, ви вже йдете до виходу? Я вгадав? – Запитав він.

- Тільки не кажи, що ти знову заблукав. Знову… - Відповів Йорген.

- Козел, ти пам’ятаєш, що ти мій боржник? – Запитала Жизель.

- Чу-у-уваки, ви якісь грубі, я френдлі, а ви якісь енгрі. Подумаєш боржник, ти просто показуєш мені дорогу декілька разів, сотень разів. Ну добре, що ти хочеш? – Говорив розводячи руками та нервово палив цигарку 006.

- Ти повинен мені заплатити половину зарплатні за цей місяць. – Відповіла Жизель.

- Та ніколи!!! – Це все, що встиг промовити він, як за долю секунди Жизель вдарила йому по обличчю і він полетів в другий кінець коридору.

- Ви янгол? – Промовив 006 з кров’ю з носа до Медузи.

Йорген та Жизель продовжили йти коридором, Йорген подумав, що Жизель була занадто грубою з 006, але ці думки перебила вона.

- Хочеш зайти до Йоланди? – Запитала вона.

- Гаразд… - Відповів він.

- Тоді виклич таксі ти! І оплатиш ти! І купиш щось ти!!! З пустими руками нічого ходити до старих друзів!

Йорген вже звик до Жизель, бо вони були в одній команді і через це він не звертає увагу на її грубу поведінку, а навпаки звик до неї та це нагадує йому їхню зниклу наставницю Дику кішку.

Йоланда не жила в гуртожитку, вона жила в центрі міста у свого дядька, який виховав її та замінив батька та матір, яка зникла.

Це був будинок середнього розміру, жовтий з червоним дахом та невеликим подвір’ям, він виглядав затишно, але відразу видно, що тут живе холостяк, який рідко буває дома.

Йорген двічі стукнув в двері та чекав поки їх відчинять.

- Хто так стукає?! Треба так!!! – Закричала Жизель і хотіла луснути в двері, як раптом двері відчинилися і відьма впала на Йоланду.

- Ти здуріла?! Ви чого приперлися? – Запитала Йоланда.

- Я думав тебе попередила Жизель…

- З якого перепугу? Я хочу прийти і прийду, дуже треба мені запрошення або дозвіл цієї малявки, ти набрала зайву вагу?

Йоланду це образило, але Жизель діяла напевно та спеціально дражнила Дику рись.

Йоланда накинулася на Жизель та хотіла роздерти її своїми пазурами, але коли вони подивилися на Йоргена у якого очі почали світитися червоним то різко припинили.

- Ми просто жартуємо, жарти старих добрих друзів. – Промовила Жизель та похлопала по плечу Йоланду.

- Ти зовсім жарти не розумієш, ти бовдур? Хочеш спалити дім мого дядька?

Вони увійшли і попрямували за Йоландою в кімнату в якій був безлад, коробки з піци, банки з під пива які були розкидані по всіх куточках кімнати.

Світло було тусклим і все було окутано запахом цигарок, який в’ївся в стіни цього дому.

- Вибачайте тут трохи не прибрано, але сідайте де хочете. Я піду заварю чаю. – Промовила Йоланда та пішла на кухню.

Насправді в кімнаті було дуже не прибрано, а не трохи. Але це було через те, що як і Йоланда так і її дядько рідко бувають вдома, бо відколи Мія зникла її донька та брат безперервно шукають її ось уже тринадцять років.

- Тут досить «мило», давно я тут не була. – Заговорила Жизель.

- Мило… - Відповів Йорген.

Жизель набридло чекати і вона закричала, чи довго ще чекати чай, на цей крик в неї полетів стілець, який ще трохи і влучив би в голову Йоргена, але він вмить зупинив його рукою.

- Чай готовий, вилити тобі на голову?

- Спробуй це зробити, кішечко.

- Досить! Вас зовсім не втомив іспит? – Зупинив їх Йорген.

- Ніскілечки, я зовсім не втомилася. – Відповіла Жизель.

- Не бреши, навіть я стомилася, мені дісталися талановиті діти і я втомилася від них, а ще ті обтяжувачі… У мене синці від них! – Промовила Йоланда.