I

Він прокинувся від власного крику. Подушка його була мокра від поту та сліз. Він сів та протер очі. Дихання було важким та переривчастим. У вухах стояв моторошний шум хижих хвиль. Старече тіло пронизало судомне тремтіння, а до горла підступив болісний та нудотний ком. 

Чоловік кинув погляд на порожню кімнату, освітлену блідим місячним сяйвом, намагаючись всіма силами віднайти себе в цій реальності, яка щемко стискала його серце.

Він був один, в цій жалюгідній халупі. Дружина, єдине кохання всього життя, померла п’ятнадцять років тому і тепер не було нікого, хто б підтримав та розділив із ним його страждання.

Ось вже сорок років щоночі йому сниться один і той самий сон — він тоне серед буремного моря, сам-один. Що б він не робив, як би голосно не кричав та не бився, кінець завжди був один — він задихався та плакав, спостерігаючи, як сонячне світло пробивається крізь товщу води, що змикалась над ним, стискаючи груди та голову.

Старий поставив ноги на побиту дерев’яну підлогу та сховав обличчя в зморшкуватих долонях. Плечі його знову затряслись від плачу. Він вже давно розумів, знав, що геть з’їхав з глузду — ці сни ні на день не давали йому спокою. Та саме сьогодні він остаточно відчув, що воля його зломилась.

Він рішуче встав, вдягнув стару, вицвілу сорочку та потерті штани, взув худі чоботи та вийшов надвір. До світанку було ще добрих дві години. Старий підійшов до убогої стайні, де стояла така сама убога, худа, стара шкапа. Чоловік лагідно провів рукою по її шиї, вириваючи тварину з міцного сну. Він вивів коня, та, накинувши збрую, важко та повільно вліз в сідло та стиснув вузду своїми старечими вузлуватими пальцями.

— Нумо, рідненька, — сказав він, копаючи худі боки, — вези мене до нього.

Шкапа невдоволено пирхнула та забила хвостом, та все ж, кульгаючи, повільно рушила на південь.

Холод пробирався під шкіру разом із ранковим туманом. Цокання копит порожньою вулицею гулко віддавалося у вухах. Містечко ще спало.

Старий навмисне повів коня цією дорогою. Щоб ще раз побачити дім, в якому колись жив поруч з коханою. Де він, хоча б вдень, міг відчути полегшення та якусь подобу щастя. Де, як і зараз, боявся провалюватися в сон.

За дахами виднілася церковна башта, чий дзвін не раз видирав його з нічних кошмарів.

А ось будиночок Грега — молодого хлопця, що, ледь не єдиний, допомагав йому весь цей час підтримувати своє існування. Старий завжди був вдячний юнаку за турботу. Може, варто його розбудити? Ні, най спить.

Шкандибаючи повз сонні будинки, під монотонний стукіт, старий дозволив собі згадати все, що сталося тоді, за часи його молодості. Те, що назавжди змінило його життя.

Сорок років тому, двадцятитрирічний юнак прибув в порт проситися в матроси. Він не мав ні батька, ні матері, але завжди був наполегливим та працьовитим. Робота на кораблі зовсім його не лякала. Навпаки, він з ентузіазмом розглядав її як цікаву пригоду і приїхав сюди саме заради того, щоб підкорити море.

В доці якраз стояв новесенький корабель — щойно побудований та промазаний смолою, запах якої вирував у повітрі, змішуючись із солоним бризом. Вигляд він мав величний, але місцеві, чомусь, з острахом поглядали на нього. 

— Де я можу знайти капітана? — запитався юнак у старого рибалки, що розмотував свої сіті.

— Не треба воно тобі, хлопче, — відповів чоловік, — корабель цей проклятий. Краще йди собі, пошукай іншу роботу, — сказав він та тричі сплюнув через плече.

Юнак окинув рибалку здивованим поглядом та пішов шукати когось, хто б зміг допомогти йому. На диво, майже всі, кого він питав, відповідали те саме — корабель був побудований не за правилами й тому проклятий, а море настільки розлючене, що забере все — і корабель, і всіх, хто на ньому, якщо судно вийде в плавання.

Та хлопця це не зупинило. Він не вірив у байки, а всі ці розмови вважав не більшими за місцеві вигадки. Побачивши високого, статного чоловіка, що роздавав вказівки іншим, хлопець вирушив прямісінько до нього.

— Так, юначе, зайві руки нам не завадять, — сказав капітан, чухаючи бороду, — сьогодні відпливаємо, а четверо моїх матросів в останню мить відмовились виходити в море. Ех, хай їм грець, цим чорноротим, понавигадують лайна, — він вилаявся та сплюнув тютюн під ноги, — Заходь трапом та займай каюту, скоро відлив.

Хлопець прослідував наказу капітана, який, незважаючи на свій войовничий настрій, вигляд мав все ж збентежений.

На небі не було ні хмаринки, море було тихим, а вітер сприяв виходу з гавані. Ніщо не віщувало бодай найменшої неприємності, однак команда була напружена — кожен чоловік на борту був напоготові, не розслабляючись ні на секунду. Перший маршрут корабля був недалеким — капітан мав наказ доставити провізію та пошту на сусідній острів. Але шлях проходив повз рифи та мілину, тому кожен, хто вів судно цим шляхом, мусив мати дозвіл, що підтверджував його компетентність. 

А цей старий був в морі вже тридцять років і мав за плечима чималий досвід, тому зовсім не хвилювався за це. Найбільше його думки займали слова людей. Моряки завжди були забобонними, але капітан мав тримати голову в холоді. Що він з усіх сил і намагався робити весь цей час.

Близько третьої години ночі корабель підійшов до самої небезпечної ділянки. Вітер раптово стих, а небо затягнули високі хмари, ховаючи місяць та зірки. Судно сповільнилось.

— От дідько, — промимрив капітан, покусуючи трубку, — невже, все-таки…

Раптовий порив вітру зірвав його кашкет. Хвилі, що піднялись нізвідки, розгойдували корабель, граючись із ним, немов з іграшковим труском. Юнак ледь встиг вхопитися за планшир. Все відбувалось надто швидко. 

Вітер не вщухав. Пряме вітрило заплуталось та з тріском обірвалось. Море з неймовірною силою підкидало корабель на хвилях, відносячи його прямісінько на рифи.

Зненацька вуха пронизав жалібний скрегіт. Щогла, не витримавши натиску, надломилась і впала на палубу. Почулися жахливі крики в перемішку з лайкою. Скрегіт становився все голосніше і нагадував стогін правічної істоти, що відчуває нестерпний біль. Корабель востаннє піднесло на хвилі та з розмаху шпурнуло на гостре каміння. В одну мить від величного судна залишились лише друзки. Крики потонули у шумі бурхливого моря.