Розділ 7

Ела : 

​Темрява не була холодною. Вона пахла дощем і озоном — запахом Еріка. Я пливла у сріблястому мареві, де час перестав існувати.

​«Ти врятувала його», — голос Кіри відлунював десь у глибині. — «Ти віддала частину своєї іскри, щоб випалити отруту. Тепер ми пов’язані кров’ю так само міцно, як і долею».

​Я почала відчувати своє тіло. Воно було важким, кожен м’яз нив, але на губах був присмак солі. Коли я нарешті змусила повіки розімкнутися, першим, що я побачила, був камінь. Склепіння печери було вкрите вологим мохом, а десь зовсім поруч гримів водоспад, створюючи стіну з білого шуму.

​— Вона прокинулася, — цей голос був хрипким, сповненим такої полегшення, що моє серце миттєво прискорило біг.

​Ерік сидів поруч зі мною на підстилці з ялинового гілля та свого плаща. Він виглядав втомленим: волосся розпатлане, на обличчі сажа, а сорочка остаточно перетворилася на шматки. Але його очі... золото в них світилося таким концентрованим коханням, що мені стало жарко.

​— Еріку... — я спробувала піднятися, але він обережно притиснув мене назад.

​— Лежи, маленька. Ти втратила занадто багато сил. Грей розпалює багаття в глибині печери, ми в безпеці. Поки що.

​Він взяв мою руку — ту саму, якою я очищала його рану, — і обережно поцілував забинтовану долоню. Я помітила, що на його плечі більше немає чорних вен. Отрута зникла.

​— Ти збожеволіла, — прошепотів він, притискаючи мою руку до своєї щоки. Його щелепи були міцно стиснуті. — «Поцілунок Тіні» міг вбити тебе. Якби твоя кров не прийняла отруту на себе... я б ніколи собі цього не пробачив.

​— Я б не змогла жити в світі, де немає тебе, — відповіла я, і це була найщиріша правда в моєму житті. — Краще згоріти разом, ніж замерзнути на самоті, як це було останні п'ять років.

​Ерік різко нахилився і притулився своїм чолом до мого. Я відчувала його гаряче дихання.

​— Більше ніякої самоти, Ело. Коли ти влила свою магію в мої вени, ти не просто вилікувала мене. Ти закріпила наш зв'язок. Тепер я відчуваю кожну твою думку, кожне тремтіння твого серця. Ти — моя Королева не тому, що я так вирішив. А тому, що ти нею народилася.

​Він повільно, ніби питаючи дозволу, накрив мої губи своїми. Цей поцілунок відрізнявся від того, що був у лісовому будиночку. Він був солодким, із присмаком відчаю та безмежної вдячності. Я відчула, як Кіра всередині мене задоволено мурчить, переплітаючись із вовком Еріка в ментальному танці.

​— Гм... Я не хотів би переривати цей момент, — почувся сухий голос Грея з глибини печери. — Але Срібна Кров приваблює не тільки друзів. Магія, яку Ела випустила, щоб врятувати тебе, Еріку, спрацювала як маяк. Верховна Рада вже знає, де ми.

​Ерік відсторонився, і його обличчя миттєво стало суворим. Він підвівся, допомагаючи мені сісти.

​— Скільки у нас часу? — запитав він Грея.

​— Година. Можливо, дві, — старий воєвода вказав на кинджал, що лежав на камені. — Храм Срібного Місяця прямо за цією печерою, але шлях заблоковано Сліпими Вартами. Це привиди тих, хто колись зрадив Срібну Кров. Вони не мають тіл, їх не візьмуть твої зуби, Еріку.

​— Їх візьме світло, — я простягнула руку до кинджала. Тепер, після того як я відчула свою кров у дії, кристал не просто світився — він співав у моїх руках.

​Я підвелася. Ноги ще трохи тремтіли, але сила Еріка, що текла через наш зв'язок, давала мені опору.

​— Ходімо. Пора закінчити те, що почали мої батьки.

​Ми рушили вглиб печери, де повітря ставало все холоднішим, а стіни почали вкриватися дивними рунами, що реагували на мій крок. Попереду нас чекав Храм, і я знала: там, у самому серці гори, мені доведеться зробити вибір, який назавжди змінить історію перевертнів.

Ми заглиблювалися в тунелі, де повітря ставало настільки густим від магії, що кожен вдих віддавався металевим присмаком на язику. Стіни печери більше не були просто каменем — вони були вкриті інеєм, який світився блідо-блакитним світлом.

​— Стійте, — Грей підняв руку, зупиняючи нас перед входом у величезну залу. — Ми прийшли. Це Зала Відлуння.

​Я зробила крок вперед і відчула, як волосся на потилиці стало дибки. Посеред зали висіли напівпрозорі постаті. Вони не мали облич — лише пусті зіниці, що світилися голодним вогнем, і довгі, подібні до пазурів пальці, які безцільно розсікали повітря. Сліпі Варти.

​— Вони не чують наших кроків, — прошепотів Ерік, стаючи переді мною. Його м'язи були напружені, як сталеві троси. — Вони чують наше сумління. Наш страх.

​Щойно він це промовив, одна з тіней різко повернула голову в наш бік. По залі прокотився звук, схожий на скрегіт льоду об камінь.

​— З-з-зрадниця-а-а... — прошелестів голос, що змусив моє серце заціпеніти.

​— Вони вважають зрадниками всіх, хто має Срібну Кров, бо їх самих колись покарали за непокору твоїм предкам, — пояснив Грей, оголюючи меч. — Еріку, тримай фізичне коло! Ело, кинджал!

​Тіні кинулися на нас одночасно, наче зграя розлючених кажанів. Ерік діяв з неймовірною швидкістю. Він не перетворювався повністю, але його очі палали золотом, а удари були настільки потужними, що відкидали привидів назад, не даючи їм наблизитися до мене. Проте його зуби та кулаки проходили крізь них, лише на мить розсікаючи туман їхніх тіл.

​— Ело, вони відновлюються! — вигукнув Ерік, відбиваючи чергову атаку. — Роби щось!

​Я міцно стиснула «Сльозу Місяця». Кинджал вібрував у моїй руці, вимагаючи виходу енергії.

​«Не бий їх,» — пролунав спокійний голос Кіри. — «Вони — це лише нескінченний біль. Співай для них, Ело. Поклич їх додому».

​Співати? Зараз? Але я відчула, як глибоко в моїх грудях народжується мелодія. Це не була пісня в звичайному розумінні — це був чистий звук срібла, що б’ється об кришталь.

​Я заплющила очі й дозволила звуку вийти назовні. Спершу це був ледь чутний шепіт, але з кожною секундою він ставав сильнішим. Срібне світло від кинджала почало пульсувати в такт моєму голосу.