Пролог

Дощ змішувався зі сльозами, але я не дозволяла собі навіть кліпнути. У світі перевертнів слабкість — це смертний вирок, а я й так занадто довго балансувала на межі.

— Це все, Ело, — голос Марка звучав сухо, без жодної краплі того тепла, яким він колись зігрівав мої руки. — Альфі потрібна сильна пара. Та, що очолить зграю поруч зі мною. Та, у кого є вовк.

Я дивилася на нього і відчувала, як усередині все випалюється до попелу. Він знав. Він знав, як сильно я чекала того дня, коли вона озветься. Але в моїй свідомості панувала мертва тиша вже п'ять років.

— Ти обіцяв, що це не має значення, — прошепотіла я, і мій голос здригнувся.

— Я помилявся. Ти просто людина в тілі перевертня. Порожня оболонка.

Марк розвернувся і пішов до тієї, що стояла біля краю лісу. Лінда. Її вовчиця переможна вила на повний місяць, демонструючи свою силу. Вони ідеально підходили один одному — два хижаки, два звірі.

А я залишилася стояти на колінах у багнюці.

«Кіро...» — подумки покликала я. — «Чуєш мене? Будь ласка, хоча б разок... Гаркни на них. Покажи, що ти є!»

Але у відповідь — лише гул вітру. Кіра мовчала. Моя вовчиця, моя гордість, моє друге «я» зникла, залишивши мене на поталу зневазі зграї.

Тієї ночі я пообіцяла собі: я більше не буду чекати. Якщо я людина — я виживу як людина.

Я ще не знала, що за кілька кілометрів від нашого кордону вже зупинився чорний кортеж. Що Король Альфа, чия влада не знає меж, раптом вийде з машини, вдихне вологе нічне повітря і завмре. Його вовк підніме голову, відчувши тонкий, ледь помітний аромат диких квітів та стародавньої магії.

Мій аромат.

Марк думав, що викинув непотріб. Він навіть не здогадувався, що звільнив місце для того, перед ким сам незабаром схилить коліна.

Кіра не зникла. Вона просто не хотіла прокидатися заради слабких чоловіків.