епілог

Двері за Авелієм — тепер Еліосом II — зачинились м’яко, але звук все одно здався надто гучним у тиші цієї кімнати. Вперше за довгі роки він зайшов сюди не як син, що чекає на догану. Не як спадкоємець, що мусить вклонитися. А як імператор. Як господар.

Кімната була майже такою, як він її пам’ятав: важке дерево, старий стіл, масивне ложе, на якому, здавалося, спала не одна ніч державної тривоги. Але щось змінилось. Можливо — повітря. Можливо — він сам.

Авелій пройшов уперед. Долонею торкнувся спинки крісла, в якому колись сидів батько. Пальці ковзнули по вигинах різьби. Пил не осів — слуги прибирали. Але пил був у пам’яті.

На столі — під скляною кулею — все ще лежав перстень з імператорською печаткою. Та сама, яку колись не дозволяли навіть торкнути.

Тепер — його.

Він не взяв її одразу. Лише сів у крісло. І дозволив спогадам піднятись, як тіням на стінах.

Колись у цьому кріслі сидів той, хто вів імперію крізь війну. Жорстко. Іноді — занадто. Іноді — правильно. Батько. Імператор. Людина, яку він боявся, поважав, ненавидів… і, зрештою, зрозумів.

— І що ти б сказав зараз? — тихо прошепотів Авелій.

Він подивився на полицю з книгами. Деякі з них він читав у дитинстві. Таємно. Інші — ніколи не наважувався відкрити. Він узяв одну — старий том про державне право, впізнав почерк на полях.

«Сила — не в мечі. А в тому, хто тримає його опущеним».

Це було батькове. Написане ще тоді, коли він сам тільки зійшов на трон.

Авелій опустив книгу на коліна.

— Я був несправедливий до тебе, — сказав він уголос, хоч у кімнаті не було нікого, окрім нього і тіней. — Але я не стану тобою. Я стану тим, ким ти хотів бути — але не зміг.

Він встав. Підійшов до столу. І вперше — без вагання — зняв скляну кулю.

Печатка холодила шкіру.

— Немає вже тебе, батьку. Але твої війни, твої рішення, твоя кров — у мені. Віднині — я її тримаю.

Авелій надів перстень. І в ту саму мить — у вікно вдарив вітер. Штори змахнули, наче плащ.

І він зрозумів: тепер імперія — справді його.
 

Авелій уже збирався вийти. Але щось змусило його зупинитись. Погляд ковзнув по старій різьбі на задній частині столу — і він помітив тонку лінію між дошками. Маленький потаємний ящик, про який знав лише один чоловік.

Він підчепив його нігтем. Заскрипіло. Усередині — нічого, окрім складеного вчетверо аркуша. Пожовклий, наче полежав там роки. І підпис знизу — знайомий до болю.

"До тебе. Якщо коли-небудь повернешся."

Рука Авелія здригнулась. Він розгорнув папір. Почерк — батьків, чіткий, різкий… але в цій записці — дивно тремкий. Наче той, хто писав, уже відчував, що часу обмаль.

"Авелію.

Якщо ти читаєш це — значить, мене вже немає. І ти таки повернувся. Я не знаю, ким ти станеш. Не знаю, чи пробачиш мені. Та знай: кожне моє рішення боліло мені так само, як і тобі. Просто я вмів ховати біль. А ти — навпаки.

Ти був кращий за мене ще тоді, коли вчився розрізняти м’яту від кропиви, а не зброю від трону. Ти був м’якший. І я боявся, що світ тебе зламає. Тому гартував, як умів.

Не завжди правильно.

Колись ти спитав мене, чому я не плачу, коли ховаємо воїнів. І я відповів: імператори не плачуть.
Я збрехав. Я просто не міг собі дозволити це при тобі.

Але ці рядки — останнє, що я маю сили написати. І тепер, хоч уперше в житті, я скажу правду. Я пишаюсь тобою.

Навіть якщо ти більше ніколи не повернешся.
Навіть якщо зненавидиш мене до кінця своїх днів.
Ти мій син.

І я вірю, що коли настане темна година — саме ти принесеш світло.
Не тому, що маєш кров імператора.
А тому, що маєш серце людини.

Прощавай, Авелію. Якщо ти станеш імператором — не будь мною. Будь кращим.

— Еліос Перший
(Твій батько. Хоч і не завжди добрий.)"

Авелій сидів у тиші. Пальці стискали папір, ніби він тримав сам голос минулого. І лише одна сльоза впала на підлогу. Не через слабкість. А через силу — бути нарешті почутим.

Бо навіть той, хто втратив батька, щойно знайшов його слова.