16. Перший наказ

Карта лежала на дерев’яній дошці, закріпленій каменем. Вогонь мерехтів, підсвічуючи старі сліди на пергаменті: ріки, перевали, укріплення, що досі тримали зрадники. Коло стояли лідери загонів — досвідчені, але втомлені. До тиші, що витала над табором, додалась ще одна — повага. Вперше за довгий час усі слухали.

Авелій схилився над картою. Його пальці пройшлись по лінії ріки, зупинились біля форту Ентран.

— Ось тут. Це місце не здається важливим, але саме тут проходить єдиний вузький перехід між долиною та північним плато. Якщо вони відступатимуть — підуть саме через нього.

— Але це укріплений форт! — вставив один з воєначальників. — Там тримають гарнізон з артилерією!

— Саме тому ми його не штурмуватимемо, — спокійно відповів Авелій. — Ми його обійдемо. Створимо видимість фронтального наступу, а самі — через старий шлях вздовж скель. Він вузький, але дозволяє пройти невеликому загону. Ми вдаримо з тилу.

— Це… ризиковано, — пробурмотів хтось.

— Так. Але кожна перемога — це ризик. Я не дам вам наказу вмерти за мій трон. Але я запропоную спосіб, як не дати іншим вирішувати долю вашого життя.

Тиша знову опустилась. Інший лідер — сивий, із шрамом на щоці — нарешті сказав:

— Ви не схожі на тих, хто кидає в бій, сидячи за троном.

Авелій усміхнувся ледь-ледь.

— Бо я був там. На полі. Зі своїм мечем. І я пам’ятаю, що після кожної битви — не свято, а тиша. І порожнеча.

Він випростався. Його голос звучав твердо:

— Тому ми не підемо в бій без потреби. Ми не нищитимемо селян, не палитимемо землю. Але коли прийде час — ми битимемось не як вовки. А як нація, що пам’ятає, ким була. І ким може знову стати.

Хтось схилив голову.

Хтось зціпив кулаки.

І коли Авелій поставив крапку на карті, було зрозуміло: це ще не кінець Імперії.

Це — її перше відлуння.

— Наша ціль — не замок, — чітко сказав Авелій, вказуючи на столицю на карті. — І не тронна зала.

Повстанці перезирнулись. Навіть ті, хто вже повірив у нього, не приховували здивування.

— А що тоді? — спитав Ілеон, капітан загону з північних рубежів. — Казали ж: потрібно зайняти палац, захопити двір, посадити вас на трон...

— Трон — символ. Але імперія не прокинеться від того, що я просто сяду на стілець з золотими підлокітниками, — спокійно відповів Авелій. — Вона прокинеться тоді, коли відчує, що слово «правда» ще не забуте.

Він пересунув пальцем по карті — і зупинився не на замку, а трохи нижче.

— Головний храм. Серце міста. Там, де набат чути у всіх районах. Якщо ми зайдемо туди — і не зруйнуємо, не захопимо — а просто станемо під дзвони і вдаримо...

— Якщо вас не пустять до вівтаря? — запитав хтось із тилу. Голос був недовірливий, але не ворожий.

— Нам не потрібно до вівтаря, — спокійно відповів Авелій. — Ми не йдемо молитися. Ми йдемо дзвонити.

Кілька голів піднялись, кілька очей розширились.

— Ви справді... просто вдарите у дзвін?

— Не просто, — поправив він. — Ми підемо в саме серце столиці, станемо обличчям до небес і нагадаємо всім, що я живий. Що пам’ять — жива. Що правда — звучить.

І тоді — або народ приєднається. Або замок розсиплеться сам, під вагою тиші, якої він так боїться.

Тиша у наметі затрималась довше, ніж зазвичай.

— Ну і план, — нарешті прошепотів Ілеон. — А якщо вас знову зрадять?

— То цього разу я вже не буду сам.

І всі зрозуміли: цей похід — не заради влади. Це — повернення голосу, якого вони всі так довго не чули.

Вогонь у центрі намету тріщав. Над ним булькала юшка, яку ніхто не їв — усі слухали.

— Ти хочеш, щоб ми залишили укріплення замку осторонь? — перепитав старший тактик, Енар. — Хочеш, щоб ми пройшли просто в серце міста, не піднявши меча?

— Я хочу, щоб меч став останнім словом, а не першим, — відповів Авелій. — Замок — це камінь. А храм — це символ. Займемо замок — отримаємо зали. Займемо храм — отримаємо народ.

Ілеон підвівся.

— Вибач, але храм — це божий дім. Там не ведуть війну.

Авелій підняв на нього очі — спокійні, але важкі.

— Саме тому. Там не повинно бути війни. Там має бути правда.

— А якщо вони нас перестріють на підході?

— Ми не підемо фронтально, — сказав Авелій. — Є стара водна галерея. Колись нею тікали ченці під час облоги. Я пройшов нею ще дитиною, разом з братом. Вона йде просто під хори. Вихід у двір храму — непомітний.

— І що ти хочеш зробити там?

Авелій підвівся. Вогонь осяяв його обличчя, мов маску з бронзи.

— Я не хочу. Я зроблю. У день, коли столиця вкотре відзначатиме "свято єдності", ми станемо на площі. Я підійму руку — і ви вдарите у дзвони.

— Усі дзвони?

— Усі. Якщо спрацює — це буде крик. А крик пробуджує навіть мертвих.

На мить у таборі знову запанувала тиша. Потім хтось — молодий вартовий, навіть не старший десятник — прошепотів:

— Ми не віримо в богів. Але ми віримо вам.

І тоді заговорили інші. Один запропонував охорону на шляху до галереї. Інший — закладку харчів у підвалах храму. Третій — переодягання у паломників. План почав рости, пускати гілки, зміцнюватись.

А Авелій сидів, мов тінь у центрі бурі. І думав: як мало потрібно, щоб знову стати тим, ким народився. І як багато — щоб залишитись тим, ким став.
 

Каміння під ногами було вологе й слизьке. Пахло затхлістю, старим воском і водоростями. Прохід був вузьким, і тільки поодинці можна було йти — мов гріхами, які кожен мусить нести сам.

— Ми майже на місці, — прошепотів Авелій.

Попереду було світло — бліде, жовте, як старий сувій. Авелій торкнувся холодної стіни, де, за його пам’яттю, мало бути глухе кам’яне кільце. Натиснув — і стіна перед ним злегка відсунулася, оголивши прохід у глухий коридор храму, за сповідальнями.

Першими ввійшли троє: Авелій, Ілеон і ще один юнак, в одязі ченця. Інші мали чекати на сигнал — звук дзвонів, що пролунає в точну мить.